Як десантник Олександр вибрався з полону і привів з собою трьох орків, може стати сюжетом для фільму/ Фото з фейсбук-сторінки
- До війни він працював трактористом у саду. Нині боронить рідну землю у складі 80-ї Галицької десантно-штурмової бригади.
- Два рази штурмовик-гранатометник потрапляв до рук русні й обидва рази йому вдавалося вирватися.
- Як усе відбувалося, про що говорив з окупантами, один з яких тюремник?
Нещодавно 32-річний десантник Олександр оновив світлину на своїй сторінці у Фейсбуці. Крім того, додав знімків у військовій амуніції. Раніше можна було бачити тільки цивільні фото. На одному з них — Олександр біля трактора у саду. Тепер можна побачити його у військових одностроях зі зброєю у руках.
На «свіжі» світлини одразу відгукнулися рідні, друзі, знайомі. Під ними залишають дописи. Бажають воїну удачі, швидкого повернення додому.
Його найзаповітніша мрія після Перемоги і демобілізації — знову повернутися до роботи у саду. Він дуже гарно сказав про землю: «Земля нині плаче, аж тремтить від вибухів». За його словами, це особливо відчувається під час перебування в окопі.
У бойовій біографії 32-річного воїна особливо вражають два епізоди. Йдеться про те, як він два рази потрапляв до рук русні і обидва рази виривався від них. У другому випадку ще й привів з собою трьох орків.
Не знаю, чи після такого епізоду командування подало нашого земляка на нагороду, але точно відомо інше: сміливий десантник поповнив обмінний фонд. Завдяки йому до загального числа полонених москалів додалося ще троє, один з яких — зек, пішов на війну з колонії.
На війну Олександр пішов добровольцем. У свій перший бій вступив у районі Оріхова Запорізької області. Звідти їх підрозділ перевели на Донеччину. Саме там, у районі Мар’їнки, він двічі опинявся у руках орків.
Зек сказав: «Вбивати тебе я не буду»
Про перший полон Олександр говорить небагато. Він з двома побратимами утримував позицію. Русня їх штурманула. Сталося це в той момент, коли наш дрон відлетів в інше місце. Орки увірвалися у наш бліндаж.
— Двох моїх побратимів вони забрали з собою, а мене залишили сказали, що буду допомагати їм укріплювати бліндаж, — розповідає десантник. — Так я й був з ними. Все думав, як втекти. Одного разу, коли вони відволіклися, кинув у них гранату і втік, добіг до своїх.
Другий раз було гірше. Це було так само на Мар’їнському напрямку. Ми дві доби утримували позицію. Нас було троє. Нас засік їхній ворожий дрон. Почали скидати снаряди. Ми сховалися у бліндаж. Русня почала нас штурмувати. Їм було до нас приблизно триста метрів. Вони перебували за горбом, тому ми їх не бачили. Коли підбігли до нашого бліндажа, закинули дві гранати. Друга граната попала у газові балони. У бліндажі зберігалося 15 невеликих газових балонів, такі туристи беруть з собою в похід. Ми на них чай гріли. Балони почали вибухати. Це такий вакуум був, що капець! Двоє моїх побратимів загинули. Один з них мав позивний «Жора».
Під час вибухів балонів я втратив свідомість. Коли прийшов до тями, побачив автомат, він лежав недалеко від мене. Спробував дотягнутися, взяти його. У бліндажі знаходилися троє орків. Автомат належав одному з них, зеку. Це я пізніше дізнався, що він з тюрми пішов на фронт, Чую, він каже: «Не ризикуй, вбивати тебе я не буду». Я подивився на свої руки і зрозумів, що я не зміг би тримати автомат. Руки були дуже сильно обпечені. Так я опинився у них в полоні. Я один, і троє орків.
Скинули з дрона рацію
Олександр згадує, про що і як говорив з орками.
— Під час розмови я почав трохи на їхню психіку давити, — продовжує наш земляк. — Казав, що все одно наші солдати прийдуть, вас виб’ють звідси, або з дронів закидають, все одно помрете.
Через деякий час почув звук дрона. Я здогадувався, що це наші запустили. Сказав їм, що не хочу бути смертником. Якщо не вибіжу і не покажу, що я свій, бліндаж закидають повністю, від нас не залишиться живого місця, буде нам тут капець.
Вибіг з бліндажа, побачив, що висить дрон. Показав, що я свій. Мене зрозуміли. Ще я показав, що рації не маю. Дрон полетів і через деякий час вернувся, скинув рацію. Пізніше дізнався, що рацію мені скинули за наказом командира роти на позивний «Скіф». Я з нашими почав розмовляти, а ця русня все чула. Розповів своїм, що я у полоні, що їх троє, а я один. Після цього до розмови підключився командир батальйону «Апачі». Він почав їх залякувати.
Спочатку вони не хотіли здаватися у полон. Вони знали, що працює їхній снайпер, у нього була гарна позиція, добра видимість, вони розуміли, що снайпер може вбити.
Русня не могла зв’язатися зі своїми
Олександр каже, що йому поталанило в тому, що орки, з якими перебував у бліндажі, не могли настроїти свою рацію.
—У них не було зв’язку, точніше, зв’язок був, але односторонній, вони чули свого командира, а той їх не чув, бо їм не вдавалося настроїти рацію, — розповідає десантник. — Їхній командир виходив на них, вони його чули, а він їх ні. І ось він каже, якщо ви не настроїте свою рацію, то я сам вас зараз з дронів закидаю й ви там і залишитеся навічно. Своїх вони теж бояться, бо кожен раз, коли озивалася їхня рація, на них кричали, щоб настроїли, бо закидають з дронів. А вони не могли настроїти.
Я тим часом продовжував далі давити на психіку. Десь зо три години все це відбувалося.
Що вони мені казали? Що їм вдома обіцяли одне, що на «передок» не відправлять, а прийшли сюди, то їх заставили штурмувати. Вони говорили, що ніхто їх не вчив штурмам. Самі зізнавалися, що не знають і не вміють штурмувати. Один взагалі не знав, як автомат перезарядити. Головний серед них був зек. Заробити грошей приїхав на війну один з орків. Це він сам говорив. Другий — з Донецька, казав, що його забрали і відправили на війну. Третій, зек, йому наобіцяли, що буде рити окопи, ніхто на «передок» не відправить.
Вони сказали, що це був їхній перший штурм. Коли я все це почув, почав ще більше давити на психіку. Казав, що краще здатися в полон, чим бути «двохсотим». У полоні обміняють і поїдете додому. Мій комбат з позивним «Апачі» по рації теж їх переконував, що ніхто їх не буде бити в полоні, що нагодують, напоять кавою, все буде нормально.
Зробили коридор із димової завіси
— Після усіх цих розмов, вони ніби погоджувалися здатися в полон і в той же час не погоджувалися, — говорить Олександр. — Виходити з бліндажа не хотіли, бо знали, що працюють їхні снайпери, і боялися потрапити під їх вогонь. У комбата «Апачі» на це був свій аргумент: він пообіцяв зробити нам коридор з димової завіси. І тут вони знов задумалися. Говорили, що, може, краще вночі. Але ж хто зна, що могло статися уже в найближчий час. А чекати до ночі…
Коридор з димової завіси, до речі, получився хороший. Арта добре відпрацювала, коли я біг до своїх, а вони за мною. Бігти треба було десь 500 метрів. Я біг дуже скоро. Вони теж. Коли добігли, наші їх зв’язали. В одного зброя не працювала, а двоє взагалі залишили її у бліндажі.
— Коли після всього, що зі мною сталося, осмислював, як дійсно все відбувалося, то це диво, що залишився живий, що не загинув, коли в бліндаж закинули гранати, коли вибухали балони, — говорить Олександр. — Та й після того, як отямився після втрати свідомості, орки могли пристрелити. Зробив висновок, що треба краще укріплятися.
Взводний з позивним «Рус» — золота людина
Олександр вилікував руки. Поки лікувався, його чекали побратими. Каже, вони, як брати: надіються на нього, а він — на них. Коли вийшов з полону, бачив вираз їхніх обличч, що вони дійсно переживали, щоб залишився живий.
— Ми дуже сильно зближені, довіряємо один одному не на тисячу, на мільйон процентів, — говорить десантник. — Позивні моїх побратимів, яким довіряв і довіряю, «Сина», «Барс», позивний взводного «Рус». Ти точно знаєш, якщо тебе поранять, вони не залишать, заберуть.
Взводний взагалі ночами не спить, коли йдемо на позиції. Тоді він на КСП (контрольно-спостережний пункт – авт.) сидить, з дронів дивиться, як ведеться бій, по рації виходить, підказує обстановку. Ще молодий, 24 роки, теж пішов добровольцем, до війни служив у поліції. Спочатку їздив на «бетеері», потім пройшов навчання і став командиром нашого взводу. Він з нами із Запорізького напрямку. Ніколи не залишався десь в тилу. Казав, не може залишатися, коли ми йдемо на штурм. На позиції з нами ходив. Підбадьорював, казав, що все буде добре. «Якщо щось станеться, все одно прийду за вами». Позитивна людина.
Про штурми десантник говорить, що тоді все робить на адреналіні. На штурми завжди йшли групою з шести чоловік. Бувало, пішки долали до дев’яти кілометрів. На собі до 40 кілограмів ваги — бронежилет, зброя, боєкомплект. Відверто зізнається, що не завжди вдавалося штурманути. Це війна.
Його мрія, щоб швидше ця війна закінчилася. Щоб повернутися додому, поля орати, садки доглядати.
— Дуже боляче дивитися, як ця земля плаче, коли все навколо вибухає. Це дуже добре видно в окопі, відчуваєш, що ця земля аж труситься, я кажу, що земля плаче, — говорить Олександр, на вигляд скромний, спокійний молодий чоловік, але в той же час сміливий і рішучий у діях воїн.
Автор цих рядків написав Олександру у повідомленні на його сторінці у Фейсбуці слова подяки від усіх нас, його земляків, за те, що взяв до рук зброю, що захищає рідну землю від окупантів, що дає можливість працювати, навчатися. Побажав Перемоги і повернення додому до його улюбленої мирної роботи — орати землю й доглядати сади.
Розповідь Олександра про те, як він став десантником уславленої 80-ї Галицької бригади, його участь у бойових діях і плани на майбутнє, можна прослухати у програмі «Герої» на Українському радіо. Саме з цієї програми дізналися про ще одного земляка оборонця усіх нас і нашої землі.