Це була друга війна афганця зі Жмеринки Олега Горбачука, він мав право залишатися вдома, але вчинив по-іншому, сказав, йому є кого захищати, першими серед них називав двох своїх внуків.
- Колишній воїн-афганець Олег Горбачук міг не йти на фронт — група інвалідності давала право на бронь.
- Пішов добровольцем одним з перших.
- Чим вражав молодих на фронті ветеран Афганської війни?
- Як загинув доброволець із Жмеринки?
Старший сержант Олег Горбачук зі Жмеринки був поранений на бойовій позиції. Його тіло посікло осколками під час обстрілу. Сталося це на Херсонському напрямку наприкінці липня 2022 року. Побратими зробили все, аби забрати пораненого з-під обстрілу і надати допомогу.
Його рятували в Миколаєві, потім в Одесі. На жаль, 1 серпня 2022-го серце воїна зупинилося. В Одесі лікарі вивели його з коми. З’явилася надія на одужання. Донькам і дружині порадили провідувати батька і чоловіка вранці і увечері. Казали, що відчуття їхньої присутності стане для пораненого додатковими ліками.
Сумно говорити, але такі сподівання згасли, як свічка.
«Ми тільки повернулися на квартиру, як подзвонили з лікарні, — розповіла журналісту «20 хвилин» молодша донька Горбачука пані Тетяна. — То був дзвінок найстрашніший у моєму житті. Сказали, що батько помер».
«Я той, хто виносив вашого тата з поля бою»
Олег Горбачук служив у 61-й окремій механізованій бригаді. Його взвод займався забезпеченням військових. Петровича, так називали молодші побратими 55-річного добровольця, поранило під час виконання завдання на бойовій позиції. Бо він добровільно йшов з побратимами туди, де найбільш небезпечно, хоча і не зобов’язаний був це робити.
Молодша донька Горбачука пані Тетяна каже, що дотепер підтримує контакти з деким з побратимів тата. Допомагає їм чим може. Вони чують від неї слова моральної підтримки. А ще — подяку за пам’ять про батька. Таке спілкування для неї важливе. Інколи дізнається нову інформацію про нього. Те, що почула,
розповідає двом своїм синочкам — 11-річному Дімі і на три роки молодшому Ромчику. Як їх любив дідусь!
«Недавно мене знайшов у соцмережі ще один батьків побратим, — каже пані Тетяна. — Розмовляли по голосовому зв’язку. Це була особлива розмова. Не могла стримати сліз від почутого».
«Я той, хто виносив вашого батька з поля бою», — сказав чоловік, а в доньки після почутого серце стало битися гулкіше.
«Петрович був богатирської статури, зростом під два метри. Ми несемо його, бачимо, чоловікові боляче, думаємо, як підбадьорити, а він, посічений осколками, окровавлений, каже, хлопці, вибачте, що більше не зможу вам допомогти, — говорив побратим доньці Горбачука. — Ми були вражені від почутого. Наскільки мужньо тримався! Та ще й вибачався. Потім сказав, що запрошує нас, своїх рятівників, до себе у Жмеринку. Після війни, звичайно. Обіцяв заколоти кабанчика, накрити стіл… »
Під час тієї розмови пані Тетяна почула про батька багато гарних слів. Побратим сказав, що Петрович вражав молодших від себе своєю мужністю і сміливістю. Йому, колишньому афганцю, було не звикати до обстрілів. Він їх бачив і чув на війні у горах Афганістану.
«Ваш тато справжній Герой, у нього було чуйне серце і загострене почуття справедливості, особливо у ставленні до інших», — говорив військовий, а вона слухала і раз-по-раз витирала непрохану сльозу, по-іншому не могла сприймати почуте.
Сержант Горбачук служив у взводі забезпечення, а йшов на бойову позицію. Так було і того разу, коли дістав важке поранення. Побратими розповідали, що Петрович віддав молодшому від себе побратиму ключі від авто, а сам пішов з хлопцями на передову.
Два рази проводжала на війну
Олег Горбачук родом з села Демківка Тростянецької громади. Нині там проживає його старенька мама. Перші випробування на долю молодого хлопця випали після призову до армії на строкову військову службу. Молодого воїна, який тільки-но склав присягу, відправили на війну в Афганістан. Перед тим він познайомився з дівчиною на ім’я Галина. Вона проводжала його до війська. Хвилювалася, аби не відправили в Афган. І недарма, бо так воно й сталося. На щастя, Олег повернувся додому живий. Під час першої зустрічі з Галиною запропонував вийти за нього заміж. Через рік після того у них народилася донька, назвали дівчинку Сніжанна. Ще через деякий час на світ з’явилася друга їхня дитина, і знову дівчинка, їй дали ім’я Тетяна.
Коли Галина проводжала в армію Олега, тоді їй навіть уві сні не могло приснитися, що пройде немало років і він знову збиратиметься на війну. На війну, з якої не повернеться живий.
«Галю, якщо почнеться війна, я піду», — сказав одного разу Олег дружині. Ці слова мама переказала донькам. Це було в той час, коли росіяни стягували своє військо до наших кордонів, коли нас попереджали європейці й американські, що кремлівський злочинець готується до нападу.
24 лютого 2022 року родина Горбачуків зібралася, аби пом’янути померлу маму пані Галини. Якраз минало 40 днів з часу її смерті.
Неподалік від будинку розташований військкомат.
«Як тільки священик почав панахиду, тато сказав, що він має відлучитися, скоро повернеться, — продовжує розповідь пані Тетяна. — Згодом повернувся. Після завершення обряду він сказав мамі, що ходив у військкомат і попросився добровольцем. А 27 числа ми його провели на війну. Його одразу відправили у бойову частину».
Фірму назвав у пам’ять про друга
Дружина, донечки і навіть внуки просили пана Олега залишитися вдома. Говорили, що буде допомагати військовим у ролі волонтера. Він відповідав, що не зможе так робити. «Молоді, необстріляні йдуть зупиняти окупантів, а я, хто вже був на війні, буду дивитися за цим усім з дому, ні, це неправильно», — говорив Олег найріднішим йому людям.
«Пам’ятаю татові слова про те, що йому є кого захищати, — згадує донька Тетяна. — Першими називав своїх внуків Діму і Ромчика. Вони так здружилися з ним, що словами це не передати. Дідусь брав їх на риболовлю, навчав керувати машиною, чого він тільки не робив з ними».
Коли проводжали його на війну, ніхто не міг стримати сліз. Зрештою, розплакався і сам Олег. Ще раз обійняв усіх, розцілував і переступив поріг. Не знав тоді, що робить крок у вічність.
Щоправда, він ще приїжджав додому. Знайомий передав на фронт свою машину. Олег приїхав забрати транспорт. Техніка потребувала ремонту. Її полагодили, але, як виявилося, не зовсім добре.
«Коли тато сів за кермо, щоб їхати в дорогу, двигун не вдалося запустити, і це був знак, що йому не треба їхати, — згадує донька Тетяна. — Потім ця машина ще раз заглохла десь на трасі біля Бершаді. Звідти з блокпоста телефонували в частину, бо тата вже готові були подати у розшук».
Якщо він пішов добровольцем, то ніяк не міг самовільно залишити частину. Не міг зрадити побратимів. Понад усе цінував справжню дружбу.
«Був час, коли тато працював у Києві, там познайомився з чоловіком на ім’я Олексій, — каже співрозмовниця. — Вони продовжували товаришувати навіть тоді, коли тато повернувся у Жмеринку і працював уже тут. Він створив мале підприємство. Назвав його у пам’ять про друга його іменем — Олексій. Ось так він цінував людей!».
«Я за дідусем скучив»
В Одесі, коли рідні приїхали побачити Олега в лікарні, їм надав квартиру побратим сержанта Горбачука. Сказав, до кого звернутися, у кого забрати ключі і залишатися там стільки, скільки буде потрібно.
Однак в Одесі вони пробули недовго. Серце відважного чоловіка зупинилося після того, як вони побували в реанімації. «Таке враження, що тато чекав, коли ми приїдемо, щоб побачити нас, попрощатися, — говорить його донька Тетяна. — У той момент його вивели з коми, він не розмовляв, але дивився на нас. Лікарі казали, що він все бачить, все чує, розуміє, про що ми говоримо, але сам не може цього робити. Потрібен час. Треба його навідувати вранці і увечері і це буде мати позитивний вплив на лікування. Але все сталося по-іншому».
Коли тіло Горбачука привезли у Жмеринку, рідні не могли зрозуміти, чому у місті стільки людей! Не одразу зрозуміли, що місцеві мешканці вийшли створити живий коридор. Як каже співрозмовниця, їй здавалося, що вся Жмеринка вийшла зустріти їхнього батька. Люди стояли з квітами до самого району Петрівки, вулиці Чорновола, до будинку якого їхав автомобіль з полеглим воїном.
Так само усім містом проводжали Олега Горбачука в його останню дорогу на міське кладовище. Серед дорослих були двоє хлопчиків, внуки Олега. Мама каже, що довго думала, як бути. Зробила так, як підказувало серце — дала можливість синам попрощатися з дідусем.
Не так давно у Демківці, рідному селі Олега Горбачука, встановили пам’ятну дошку на спомин про відважного воїна. Її закріпили на приміщенні школи, в якій у свій час він навчався.
На відкритті були рідні Олега, внуки також.
Після урочистої церемонії молодший внук Ромчик не міг заспокоїтися, плакав, тулячись до мами.
Коли мама заспокоювала дитину, почула від нього слова: «Я дуже заскучав за дідусем».
Старша дочка Олега Горбачука створила петицію до президента держави з проханням присвоїти їхньому мужньому батькові звання Героя України. Підтримаймо цю ініціативу. Без сумніву, Олег Горбачук заслуговує на це високе звання. Це була його друга війна. Він мав право залишатися вдома, радіти дітям і внукам. Але вчинив по-іншому взяв зброю і пішов захищати рідну землю.
Вічна пам’ять, вічна слава і велика шана Герою!