Бойовий льотчик, капітан Андрій Гейко воював на Донбасі, але загинув за інших обставин далеко від рідної землі.
- Згадуємо військового льотчика: Андрій Гейко боронив рідну землю, а загинув у небі Франції.
- Як так сталося, що опинився далеко від України?
- Розповідаємо про бойового пілота, життя якого обірвалося у польоті.
Андрій Гейко заслуговує на добру пам’ять — земляків, а також тих, з ким навчався в Національному університеті Повітряних сил імені Івана Кожедуба, з ким служив, воював, працював. Ще на початку АТО військовий льотчик виконував бойові завдання на Донбасі. У той час він повернувся з США. В Америці протягом 2,5 років набував досвіду пілотування літаків. Здобуті знання і вміння знадобилися в умовах бойових дій.
Льотчики теж хворіють. В офіцера Гейка загострилася хвороба. Він звернувся до лікарів. Тоді ще не знав, що на нього чекає попереду. Після лікування його відправили на військово-лікарську комісію. Від висновку медиків на обличчі офіцера Повітряних сил з’явилася зажура — йому заборонили служити на льотній посаді. Льотчику закрили дорогу в небо.
Командування швидко знайшло нову посаду офіцеру. Гейку запропонували роботу в штабі.
Вдома він сказав дружині, що сидіти в штабі це не для нього. Він хоче літати, підніматися в небо.
Після важких роздумів Гейко ухвали непросте для себе рішення: звільнився зі служби у Повітряних силах.
Зробив це для того, щоб продовжувати виконувати завдання в небі. Тільки тепер уже в іншій структурі — його зарахували у загін миротворчої місії ООН.
Загинув льотчик не у миротворчій операції. Сталося це за інших умов.
Про те, яким був Андрій Гейко, журналісту «20 хвилин» розповіли його дружина і найкращий друг.
Англійську вивчив за короткий час
Чекати льотчика з польоту завжди непросто. Найкраще про це знають рідні пілотів. Наталія Гейко відчула це одразу після одруження.
«У червні 2011-го у нас було весілля, — згадує пані Наталія. — А восени того ж року Андрій поїхав на навчання в Америку».
Не кожен з льотчиків міг взяти участь у навчальній програмі. Для цього необхідно було пройти встановлені випробування. Першим пунктом значилося володіння англійською мовою.
«В Андрія з англійською були певні проблеми, — розповідає пані Наталія. — Він розумів, що це може стати причиною того, що не поїде в Америку. Я тоді побачила, наскільки він цілеспрямована людина. За короткий проміжок часу вивчив мову. Надалі не раз переконувалася в тому, якщо він ставить перед собою певну мету, то обов’язково досягне її. Такою наполегливою і цілеспрямованою він був людиною. Це одна з головних його рис».
Гейко витримав конкурсні випробування і полетів на навчання за океан. Наталії залишалося рахувати час, коли повернеться додому. Тривале очікування стало першим випробуванням для дружини льотчика.
Вони побачилися раніше, ніж сподівалися. Зустріч відбулася не через два з половиною роки, а на рік раніше.
Їм вдалося добитися дозволу на поїздку дружини льотчика до Америки. Без наполегливості не обійшлося. Зате якими щасливими вони почувалися, опинившись удвох там, за океаном! Пані Наталія залишалася поруч з чоловіком до того часу, поки він не закінчив навчання.
Сім років служив миротворцем
Після повернення зі Штатів Гейко служив у Вінниці. На той час росіяни уже захопили частину українського Донбасу і була оголошена Антитерористична операція.
«Тоді ще не всі знали, що таке війна, — говорить пані Наталія. — Для нас з Андрієм кожна його ротація в АТО була ніби остання. Дуже важко переживати, коли ти знаєш, що там відбувається».
Під час виконання бойових завдань на Донбасі у льотчика загострилася хвороба. Він лікувався, але ВЛК винесла вердикт: йому заборонили служити на льотній посаді.
Андрій не уявляв себе без польотів, тому відмовився від продовження служби у штабі і пройшов ще одне випробування — на службу миротворцем ООН.
Для його дружини розпочався новий період чекання. На той час вони перебралися до Борисполя. Трохи раніше туди перевели служити чоловіка.
Тепер його повернення з миротворчої місії чекали уже двоє дорогих людей. У подружжя народилася донечка, яку назвали Софією. Співрозмовниця каже, що дитина надзвичайно горнулася до тата. Запитую, чи не батько пропонував ім’я дівчинці?
«Це було наше спільне рішення, — говорить Наталія і додає: «Як і все інше, що відбувалося у нашій сім’ї, вирішували спільно».
Відрядження миротворця тривали від трьох до шести місяців. Відпустку надавали на місяць-півтора.
«Приїзд у відпустку був для нас дуже щасливим періодом, — розповідає співрозмовниця. — Всі свої справи відкладали на потім з однією метою — аби кожну хвилину бути разом з Андрієм».
Республіка Малі, Південний Судан, Сомалі, Конго — це не весь перелік країн, де вінницький льотчик виконував миротворчі місії у складі льотного підрозділу ООН. Літали на гелікоптерах. Спершу Андрій був другим пілотом. Якось під час спілкування з дружиною поділився думками, що має намір стати командиром екіпажу. Минуло трохи часу і Наталія почула від чоловіка, що у нього уже нова посада — командир екіпажу. Це ж не вперше він ставив перед собою мету і досягав її.
Наталія пригадує розповідь чоловіка, як одного разу йому доручили перегнати літак. Складність завдання полягала в тому, що треба було піднятися в небо у Південній частині Африки, а кінцевим пунктом служила Північна частина «киплячого континенту», так називають інколи Африку. Чому? Бо це материк, де число військових конфліктів не зменшується, а навпаки, зростає. Вінничанин виконав завдання і приземлив літак у визначеному місці посадки.
«Вилітаємо з Ніцци…»
Донечка Наталії і Андрія підростала і потребувала все більше батьківської уваги. Тато дівчинки розумів це. Вирішив припинити контракт з підрозділи миротворчої місії. Підшукав роботу, де міг частіше бувати вдома. Своїй стихії не зрадив — його знову чекали польоти.
У Києві є одна з підприємницьких структур, де набирають льотчиків на роботу за рубежем. Андрієві запропонували польоти у Франції. Йшлося про приватні перевезення на гелікоптерах. Умови задовольнили його. Перед тим, як підписати контракт, вирішив на місці ознайомитися з тим, де і як буде працювати, побачити гвинтокрил, на якому літатиме.
Андрій привчив дружину не хвилюватися. Перед тим, як підніматися в небо, надсилав їй повідомлення на зразок: «Вилітаємо». Вказував час вильоту. Після приземлення вона отримувала нове повідомлення: «Я приземлився, все добре».
Наталія звикла до такої інформації. Отримавши її, знала, де чоловік — на землі, чи в небі. Після цього не було підстав для хвилювання.
«Вилітаємо з Ніцци», — це було останнє повідомлення від Андрія, яке отримала його дружина.
Каже, він мав летіти з Ніцци в іншу точку. Обіцяв зателефонувати після приземлення. Дзвінка не було. Вона сама набрала його номер. Ніхто не відповів, телефон був вимкнений.
Наступного дня їй почали телефонувати друзі і запитувати: «Де Андрій?».
Так вона дізналася, що Андрій разом зі ще одним українським пілотом загинули. Сталося це 26 червня 2024 року приблизно о 18-й годині.
Доставити тіло — це дуже недешево
Сім’я льотчика Андрія Гейка опинилася у надзвичайно непростій ситуації. Від фірми, де мав влаштуватися на роботу, жодної підтримки: не те, що фінансової, навіть моральної. Кажуть, Гейко в них не працював. Тому які до них претензії.
«Але не всі люди нелюди, — каже пані Наталія. — Ми вдячні українському консулу у Франції. Від нього отримали найбільше допомоги. Він телефонував, надавав інформацію, яку дізнавався, підказував, як правильно діяти у ситуації з перевезенням тіла на батьківщину, порадив фірму, яка доправила тіло».
За її словами, перевезти тіло — це дуже недешево. Самі все сплатили».
Поховали Андрія Гейка на кладовищі у Вінницьких Хуторах. Тут проживають його батьки, рідна сестра.
«У нас у Борисполі нема нікого з рідні, — говорить Наталія. — Підтримуємо дружні стосунки з сім’ями двох бортмеханіків, які служили разом з Андрієм. Дуже хороші люди. Не залишають нас з Софією наодинці. Запрошують в гості, організовують поїздки на природу».
Познайомилися у поїзді «Трускавець — Київ»
Пані Наталія говорила про Андрія з особливими почуттями. Відчувалося, між ними було велике кохання. Не міг не запитати, як і де їх звела доля. Перед тим, як відповісти, вона усміхнулася, уперше за час нашої розмови.
«У поїзді познайомилися, — згадує співрозмовниця. — Андрій їхав з мамою з Трускавця. Після університету мама повезла сина трохи відпочити. А ми з подругами сідали на цей само поїзд у Тернополі, їхали в Київ на конкурс студентських колективів. Я в той час навчалася у Тернополі в інституті на другому курсі, вивчала менеджмент».
За словами співрозмовниці, їхали в одному купе. Одразу познайомилася з Андрієм і його мамою.
«Пізніше, коли переступила поріг їхньої оселі, мама Андрія, усміхаючись, сказала: «А я тебе вже знаю», — продовжує спогади Наталія.
У неї у Вінниці були знайомі. Вона приїжджала до своєї похресниці. Андрій тоді служив у рідному місті. Почали зустрічатися. У 2011-му відсвяткували весілля — і у Вінниці, і на Тернопільщині.
Не хрестив дитину, поки друг не повернувся
«Ми з Андрієм були друзями ще з дитячого садка, — згадує його найближчий друг Олександр. — Разом пішли в школу. Кожного ранку він заходив за мною і далі йшли на заняття разом. Спогадів дуже багато».
Коли Андрій навчався в університеті, одного літа йому дали путівку у санаторій у Криму. То був санаторій для військових Повітряних сил. Олександр поїхав з ним. Купив путівку, аби побути разом з другом.
«Я бачив, як Андрій прислухається до розмов льотчиків, як знайомився з деким з них, як уважно слухав їхні розповіді, для нього авіація була смислом життя», — говорить Олександр.
Коли Андрій навчався в Америці, Олександр чекав його повернення не тільки, щоб обійняти друга. Каже, не хрестив дитину, бо хотів, аби хрещеним батьком став саме Андрій. Так воно й сталося.
Нині Олександр багато часу проводить у волонтерських справах. Навіть під час розмови він був у дорозі, їхав за кордон, щоб пригнати ще одну автівку для хлопців на фронті.
«Уже пригнав понад 50 машин», — каже співрозмовник. Одного разу разом з друзями перегнали одночасно 11 автобусів. Доставили їх зі Швейцарії. Передали на Чернігівщину.