Щоб дружина і син не хвилювалися, Вячеслав Іфрім говорив їм, що він не ходить на бойові завдання, сидить у штабі і пише папери, насправді цей чоловік заслуговує найвищої нагороди держави, так кажуть про нього старший командир і побратими.

  • В’ячеслав Іфрім, командир десантно-штурмового взводу, заспокоював дружину й сина словами, що він не ходить на бойові завдання.
  • «Ти ж знаєш, я панічно боюся крові», — не раз нагадував про це по телефону.
  • Насправді відважно воював на Запорізькому напрямку, а потім першим зі своїми хлопцями зайшов на Курщину.
  • «Ваш чоловік заслуговує найвищої державної нагороди», — ці слова командира і побратимів спонукали дружину В’ячеслава подати петицію про присвоєння йому звання Героя України, на жаль, посмертно

Дружина В’ячеслава Іфріма пані Вікторія звернулася до редакції сайту «20 хвилин» і газети RIA з проханням написати про свого чоловіка.

Командир десантно-штурмового взводу 82-ї окремої десантно-штурмової бригади молодший лейтенант В’ячеслав Іфрім загинув 9 серпня 2024 року у бою в Курській області. Його взвод першим перейшов кордон. Сталося це 6 серпня того ж року, з боєм заглибився на ворожу територію.


Недавно, наприкінці січня нинішнього року, Вікторії вручили нагороду чоловіка — орден Богдана Хмельницького III ступеня. Документи на нагородження командування подавало ще при житті військового, за його участь у боях на Запорізькому напрямку.

—Читаю про інших військових, про них пишуть на сайтах, в газетах, — каже Вікторія. — Люди дізнаються, як вони воювали, нас захищали, думаю, чому б так само не розповісти про В’ячеслава.

На таку думку її наштовхнуло спілкування з командиром чоловіка і його побратимами. До сліз зворушили почуті від них слова: «Ваш чоловік заслуговує найвищої державної нагороди».

—Ті, з ким служив В’ячеслав, уважно поставилися до мене, — розповідає дружина військового. — Одразу вивезли тіло з Курської області і доправили до Вінниці. Передали речі В’ячеслава. Навіть ту папку, блокнот, ручки, маркери, лінійки, які ми з сином йому передавали, все повернули. Вони були потрібні йому, командиру, для записів. Нині тими ручками користується син Давид. Розповіли про деякі обставини бою, що став останнім для В’ячеслава.

Про дорогу їй людину пані Вікторія розповідала понад годину. Деякі епізоди їхнього життя поставали в уяві, ніби на екрані.


Найдорожчими для В’ячеслава були двоє його найближчих людей — дружина Вікторія і їхній син Давид, якому тільки сім років. Коли Вікторія говорила про чоловіка, щоразу вживала слово «був». Не чув від неї, що чоловіка нема. Він — з ними! Дружина і син пам’ятають кожну хвилину, проведену з ним.  Ось як про це згадувала жінка.

«Слава, тут про тебе дівчата говорять»

—Ми познайомилися з В’ячеславом на дні народження, — згадує Вікторія. — На той час я навчалася у Вінницькому педагогічному коледжі. В’ячеслав уже працював, одночасно заочно здобував освіту у нашому технічному університеті. Уперше побачилися у «Лісовій сторожці». Він з хлопцями відзначав чийсь день народження, а ми — з дівчатами святкували таку саму подію. Один з їхньої компанії каже: «Слава, я підслухав, тут дівчата про тебе говорять». Тоді ми уперше зустрілися поглядами. Відчула в тому хлопцеві  надійність. Він був спокійний, очі випромінювали доброту. У той вечір ми танцювали, розмовляли. Коли прощалися, обмінялися телефонами. Наступного дня знову зустрілися. Почувалася захищеною поруч з цією людиною. Не знаю, як хтось інший, а я людей відчуваю. Особливо, коли у них є щось негативне.

Пізніше дізналася, що в його оточенні не було такої людини, якій би він чимось не допоміг. А коли одружилися, то В’ячеслав так само безвідмовно допомагав моїм знайомим.

Якщо говорити коротко, він був дуже доброю людиною. Ніколи ні з ким не конфліктував, не сварився. Називала його теплою людиною.

Саме там, у «Лісовій сторожці», пізніше святкували своє весілля. А через деякий час знову приїхали туди, щоб відзначити хрестини нашого синочка.

Завжди були разом, навіть під час ділових зустрічей

—В’ячеслав працював торговим представником однієї з великих компаній, —продовжує Вікторія. — Я після коледжу поступила на навчання у Вінницький філіал Ірпіньської податкової академії. Заочно здобувала освіту. У всьому відчувала підтримку чоловіка. Він залишався відповідальним у всьому — в роботі, у будь-якій справі. Разом з тим йому хотілося частіше бути зі мною і сином. Тому навіть на ділові зустрічі брав нас з собою. У таких випадках чекали його в машині або прогулювалися десь неподалік.


Чоловік любив подорожувати. Залишатися вдома на дивані або біля комп’ютера чи телевізора — це не для нього. Організовував поїздки у гори і на море. Кожен рік подорожували. Пригадую, як Слава зізнавався, що найбільше любить море. Але це було до того часу, поки не поїхали взимку в гори. Він тоді став на лижі. Весь день катався. Увечері сказав, що тепер у нього з’явилося нове захоплення — зимові гори.

У вихідні він забирав нас з дому і ми їхали на природу. Неважливо, куди саме — на річку, у ліс, аби на природу. Сісти в машину і поїхати за місто — для нас це була норма.

Особливі стосунки чоловік мав з сином. Вони тримали між собою невеликі секретики. Давид завжди уважно спостерігав, як і що робить тато. Тепер згадує: ми з татом робили те і те, або ми з татом були там і він показував мені щось цікаве, чи він навчив мене того, чого я не вмів раніше.

Ця батькова наука зробила сина сильним. Я бачу це зараз по ньому. Давид ще малий, але він уже знає, що таке бути відповідальним і надійним для інших. Залишилася татова наука!

Воювати підуть всі

—У той страшний ранок 24 лютого 2022 року, коли на Україну полетіли російські ракети, В’ячеслав пішов на роботу, — говорить Вікторія. — Треба було дізнатися, як бути далі. Повернувся дуже швидко. Сказав збирати речі і відвіз нас у село. Я родом з колишнього Крижопільського району. Сам повернувся у Вінницю. Пам’ятаєте, як тоді люди виїжджали з великих міст. Він зустрічав друзів, знайомих. Одні ночували у нас у квартирі і їхали далі на захід країни, чи за кордон. Декому радив перебути в селі. Привозив їх до нас.

Його декілька разів викликали у військкомат. Він проходив комісію. Говорили чекати подальших повідомлень. Уже тоді чоловік оцінив ситуацію і сказав: «Воювати підуть всі! Хтось раніше, а хтось пізніше, але війна не обмине нікого».

Строкову службу він не служив. Можливо, це не та причина, про яку думаю, чому не взяли в армію. В’ячеслав мав одну психологічну ваду — він панічно боявся крові. Непритомнів від такого. Переконалася в цьому, коли одного разу Давид упав і розбив носа, з якого потекла кров.  Тоді довелося рятувати їх обох. Бувало, розмовляв уві сні.

Про це він повідомив під час комісії у військкоматі. Його три рази викликали на комісію. Він говорив лікарям, що не відмовляється йти на війну, буде робити всяку роботу, але не зможе убивати, бо побачить кров — і втратить свідомість.

Після чергової комісії В’ячеслав повідомив нам, що лікарі озвучили свій висновок. Сказали, що боязнь крові — це не фізична вада, це психологічний стан. Так само, як дехто боїться висоти. Пояснили, що таке людина може здолати.

Після такого висновку його мобілізували. Сталося це у лютому 2024 року. Надалі чоловік використав факт боязні крові для заспокоєння мене і сина.

Не хвилюйся, я не воюю, переставляю папери у штабі

—Підготовку чоловік проходив у Житомирі, — слухаю далі розповідь дружини В’ячеслава. — Це пізніше я дізналася, що він набув спеціальність стрільця-снайпера. Після цього їх направили на Запорізький напрямок. Говорив, що боїться крові, тому його не відправляють на бойові завдання. Вірила йому. Насправді він цим оберігав мене і сина, аби не переживали. Пізніше це зрозуміла! Знаю, як йому важко було про таке говорити. Слава не вмів обманювати, не терпів брехні, а тут треба було брехати, щоб ми не хвилювалися. Бувало, телефонує і каже: «Сиджу ось під деревом, привіз на кухню воду, продукти». Або іншим разом: «Я зараз у штабі, мені доручили деякі папери заповнити».

У травні 2024-го його відправили на навчання у військову академію в Одесі. Понад місяць тривали заняття. Після того чоловіку дали можливість поїхати додому. Тільки на два дні, та все ж побачилися, раділи, сліз не стримували.

За час служби він два рази був вдома. Обидва рази по два дні. Перший раз йому надали таку можливість у квітні. Тепер я розумію, чому. Бо дістав контузію, переніс травму. Але про це не розповів нам з сином навіть, коли приїжджав.

«Любов моя, ти часом, не в Курську область поїхав?»

—Після навчання в академії В’ячеславу присвоїли звання молодшого лейтенанта, його призначили на посаду командира десантно-штурмового взводу, — розповідає Вікторія. — Тоді я зрозуміла, що не все те, що він говорить, правда. На початку серпня він почав готувати нас до того, що має поїхати у таке місце, де нема зв’язку. Тому не зможе телефонувати. Цей період буде тривати приблизно десять днів.

Шостого серпня вони почали операцію у Курській області. Їхній підрозділ був першим, хто перейшов кордон. Відтоді дзвінків від Слави не було. Остання розмова з ним відбулася напередодні, 5 серпня. Але ми не думали нічого поганого. Знали, що повернеться, подзвонить.

Вранці 11 серпня я не стерпіла чекати і написала йому мало не зі злості такі слова: «Любов моя, ти часом, не в Курську область поїхав?». Але мого повідомлення Слава уже не міг прочитати. Він загинув 9 серпня.

Кіт відчув, що хазяїна уже нема з нами

—У той день, 11 серпня, ми поверталися з села, — каже моя співрозмовниця. — Їздили на могилу до мами. За кермом був двоюрідний брат. По дорозі мені зателефонували. Сказали, що це з військкомату. Запитали, де я. Повідомили, що хочуть зустрітися. Почекають, поки повернуся в місто. Просила сказати, про що йдеться, але той, хто дзвонив, повторив ще раз, що зробить це при зустрічі.

Брат залишився чекати в машині, а ми з сином і представником військкомату піднялися в квартиру. Попросила Давида зайти до себе у кімнату. Після того почула страшну звістку — Слава загинув у бою.

Першим відчув щось лихе наш кіт. Перед тим з ним робилося щось незвичайне. Такої поведінки ніколи не бачили за всі вісім років, поки він був у нас. Зрештою, кіт здох.

Коли кота не стало, Слава приснився одному з наших друзів. Друг запитав його, як він там? Слава відповів, мовляв, нічого, я вже тут не сам.

Тільки відкрили люк — почався обстріл

В’ячеслава Іфріма поховали 13 серпня 2024 року на Алеї Слави Сабарівського кладовища. Після похорону дружина їздила у військову частину забрати його речі і документи.

—Просила командира Слави розповісти, як загинув чоловік, — говорить Вікторія. — Сказали, що загинув у бою. У люк їхньої машини залетіла граната, чи снаряд, я в цьому не розуміюся. Хлопцям вдалося вибратися. Почався обстріл. По рації було чути, як триває бій. В’ячеслав прикривав своїх побратимів, давав їм можливість відійти. Отримав поранення. За якихось чотири хвилини до них прибула допомога. Але врятувати Славу не вдалося. Про це мені говорив військовий, який з чоловіком починав службу у Житомирі, потім пройшов бої у Запорізькій області, навчався разом в Одесі в академії, а далі воював на Курщині. Теж дістав поранення. Після лікування знову повернувся на війну.

Вікторія передала побратимам чоловіка ноутбук і планшет. Каже, там, де вони нині, таку техніку не  купиш. Під час розмови дізналася, що є в цьому потреба. Уточнила, які конкретно потрібні для виконання завдань, і пішла у магазин. Відправила «Новою поштою» у Суми.

Висловлюємо щирі співчуття рідним відважного воїна В’ячеслава Іфріма. Вічна пам’ять і вічна слава Герою, нашому захиснику.

Просимо підтримати петицію про нагородження Золотою Зіркою випускника Вінницького національного технічного університету, офіцера В’ячеслава Іфріма.



Джерело