15.06.2024

Файне місто Вінниця

Сайт міста Вінниця. Новини, події, огляди

Засновниця простору «Етно Чари» у Вінниці Вікторія Ніколаєва розповіла як закохалася у глину, про кармічні зв’язки та особливості подільської кераміки

У Вінниці 1 листопада відкрився простір «Етно Чари» – місце для спілкування, творчості, збереження існуючих і створення нових традицій Подільської кераміки, а також для арттерапії захисників і захисниць. Його засновниця – відома майстриня гончарного мистецтва із понад 20-річним досвідом Вікторія Ніколаєва. Створення такого простору було її давньою мрією, до якої вона йшла упродовж не одного року.

Спочатку відкриття планувалося на літо 2022-го року. Але вторгнення російських окупантів перекреслило усі плани. Останні півтора роки багато змінили, зокрема, і в житті Вікторії та її родини. Її чоловік, Юрій Таранюк, який до війни займався великим бізнесом, нині служить у Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими. Тож одним з напрямків діяльності «Етно Чарів» майстриня вбачає роботу із військовими, які повертаються додому і потребують психологічної реабілітації. Також своєю місією вона вважає популяризацію саме подільського гончарства, щоб кераміка регіону стала таким же впізнаваним брендом в Україні та світі, як косівська чи опішнянська.

На офіційному туристому сайті міста Вінниці вийшло інтерв'ю із засновницею простору «Етно Чари», Вікторією Ніколаєвою. Вона розповіла, як музикантка за освітою закохалася у глину, дивовижні відкриття під час вивчення історії роду, кармічні зв’язки, особливості подільської кераміки, створення образків із глини для захисників і захисниць.

– Маєте музичну освіту, але свою професійну діяльність пов’язали із керамікою. Як вона стала справою вашого життя?

– Я справді думала, що моє професійне життя буде присвячене музиці, яку я і зараз дуже люблю. А глиною я зацікавилася тоді, коли вивчала різні музичні інструменти. Це були дитячі іграшки-обереги: свищики та окарини (“зозульки”). І коли я почала розбиратися, то цей процес мене захопив. Все залежить від глини, від правильності маніпуляцій під час створення виробу, бо важливо вгадати з об’ємом. На 5-му курсі навчання я пішла до школи «АІСТ» на практику. Мені хотілося дізнатись, що таке приватна школа: в університеті нам багато розповідали про вчителів-новаторів, тож мені було дуже цікаво туди потрапити, і в результаті я там лишилась на 5 років працювати вчителем. Щаслива, що у мене був той шлях і отриманий тоді досвід. Саме в «АІСТі» я познайомилась із майстринею-керамістом Людмилою Леонідівною Філінською. Я до неї прийшла повчитися робити музичні інструменти з глини. Це моя наставниця, яку я називаю моєю Гуру. Саме завдяки їй я зацікавилась історією подільської кераміки.

Містика із пошуками пращурів і дачним будинком

– То це Ваша Гуру так вплинула на Ваше бажання своє життя присвятити кераміці?

– Пані Людмила дала мені поштовх, знання і напрямок, куди рухатися. Але коли я беру в руки викручений на крузі горщечок, у мене такі відчуття, наче хочеться стрибати. Я довго не могла зрозуміти, чому так відбувається. І почала цікавитися своїм родоводом. З’ясувалося, що у мене прапрадід був коваль, а прапрапрадід – гончарем. Коваля більшовики розкуркулили і розстріляли, діти повтікали хто куди. Так моя бабуся з сестрою опинились у Вінниці. А потім так сталося, що ми через десятки років повернулися в це ж село. Причому абсолютно випадково – мій чоловік купив там ділянку під дачу, щоб рибалити і відпочивати від міста. В результаті ми переїхали туди на 5 років. Це Довгополівка неподалік від Тиврова. Для мене це моє місце сили.

– Якщо вірити в кармічні зв’язки, то, можливо, Вам потрібно було стати майстринею, тому що це Ваше родове призначення?

– Недарма ж кажуть, що не святі горщики ліплять. Це чиста правда. Перші роботи мені дуже важко давалися. То я тоді аж сварилася сама на себе і подумки кликала мого пращура гончара, щоб допоміг. А ще я завжди кажу: хто вляпується в глину, той вляпується в неї назавжди. І людина ладна кинути все, щоб стати майстром. У мене такий учень був Михайло (Діденко – ред.), який навчався на ІТівця. Ми з ним познайомилися у Палаці дітей та юнацтва, коли я там викладала, а він був ще дитиною. Ми тоді дуже багато говорили і про Трипілля, і про традиції. Їздили багато зі старшими дітками по майстрам, щоб побачили, які ті працюють, як роблять заготівлю глини, і навіть, бувало, копали глину… То Мишко таки здобув освіту ІТівця, щоб не образити батьків. І коли я пішла з Палацу дітей та юнацтва, то він там лишився і викладав. Потім перейшов до Центру народної творчості, і зараз уже як самостійний майстер також працює. Я по собі теж відчуваю: коли ти уже занурився у все це, то чи є гроші на це захоплення, чи немає – ти просто уже не можеш цим не займатись. А про такий артпростір я думала давно. Бо усі майстри у нас сьогодні роз’єднані, ми дуже рідко збираємось. Так, є Центр народної творчості, але він має дуже велике навантаження не тільки по гончарству, вони ж не тільки цим опікуються. Хотілося усіх майстрів об’єднати, щоб було місце, куди вони могли б прийти в будь-який час попити каву і поспілкуватися, і, може, вдасться реанімувати нашу обласну спілку народних майстрів, бо вона вже більше 10 років недіюча.

 

– В одному з інтерв’ю Ви сказали, що знаєте, як звучить глина. То як вона звучить?

– Як душа. Мене тому і зацікавили, вочевидь, глиняні музичні інструменти (хоча я взагалі скрипалька), бо їх звучання залежить від того, як ти у них дмухнеш. І це мені настільки схоже на людську душу – вона ж теж варіюється, рухається, думає, дихає, змінюється… Я впевнена, що глина має свою енергетику. Не можна сідати за роботу роздратованим, злим або хворим.

–  Ви працюєте над відтворенням зразків подільської кераміки і вивчаєте її історію. На вашу думку, коли з’явилася кераміка на Поділлі? І чим вона відрізняється від інших регіонів?

– Я не одразу почала це робити, спочатку я вивчала технологію. Раніше ж були окремо горщиколіпи і мискарі. То мене спочатку зацікавили миски, тому що вони дуже різноманітні і наочно показують, наскільки у нас цікаві осередки гончарства на Поділлі. Бо ж, приміром, Бубнівка і Бар – це зовсім різні історії. Або Смотрич, Шаргород – миски теж нібито на білому тлі, але зовсім не такі, як в Бару. Там інший розпис і поєднання кольорів, зовсім інша символіка.

Щодо історії, то якщо говоримо про Бубнівку – там в середині ХІХ століття стали відомими брати Герасименки, але ж до них там теж були гончарі. Якщо згадуємо Бар, то там були не просто майстри, там працювали цілі цехи. Коли у XVI столітті туди прибула польська королева Бона Сфорца, то саме вона поставила гончарство на такі професійні «рейки»: матеріали для майстрів закуповувалися централізовано, гончарі їздили на навчання до Італії…

Традиційники і професіонали відрізняються тим, що перші роблять вироби зі свого матеріалу та з досвіду своїх пращурів, який передається з покоління в покоління. Працювали вони в основному сім’ями. І часто родинні секрети не видавались. А цехи – це вже інша історія. У них було специфічне навчання. Щоб працювати в цехах, треба було не один рік бути підмайстерком, який робив грубу роботу. Наприклад, заготівлю матеріалу. Або якщо зараз ми купуємо готову поливу (це скло в готовому порошкові), то раніше поливу робили зі свинцю. І це був дуже довгий процес – потрібно було тривалий час виварювати в казані той свинець, потім зверху знімали білий порошок, і він був поливою, якою покривали 2-й випал. Після випалу свинець на мисках уже був безпечним. Шкідливим він був у самому виробництві на моменті заготівлі. Ті люди, які видобували свинець, втрачали і зуби, і волосся…

– У чому особливість нашої подільської кераміки, що вирізняє її від інших регіонів?

– Як на мене, у нас дуже багато елементів і символіки кераміки перегукуються з вишивкою, писанкарством і навіть килимарством. Ті мотиви, які ми бачимо на килимах чи писанках, – вони присутні і в гончарстві.

– Яке місце української кераміки в світі?

– Керамічні форми в усіх країнах однакові. Різні вони за красою. До речі, італійська пташка на кераміці дуже подібна до нашої знаменитої барської. А при королеві Боні дуже багато робилося на експорт, тож, ймовірно, це не просто схожість. Кераміка – це важливий елемент культури народу. Тому ми, до речі, і вирішили при вході в «Етно Чари» зробити крамницю, де туристи та гості нашого міста, ознайомившись із нашою культурою, зможуть придбати її зразок собі на згадку.

Про війну і волонтерство

–  Ви від початку вторгнення робите глиняні образки для українських воїнів із написом на звороті «Я молюся за тебе. Повертайся живим!». Є помічники у цій справі?

–  Таких іконок уже кілька тисяч зроблено. Тут неподалік живе військовий капелан, отець Віктор, який опікується захисниками неба. То я, як роблю партію у 300 чи 500 іконок, віддаю йому, а він уже їх освячує та передає хлопцям. Отець Віктор розповідає, що трапляються справжні дива із цими оберегами, і таких історій доволі багато. Раніше дівчата-волонтерки мені допомагали робити ці обереги, і моя наставниця Людмила Філінська, коли має час, також приєднується. Зараз, із відкриттям нашого артпростору, знову відновимо цю роботу по створенню образків.  

Також за час великої війни я часто проводила майстер-класи для захисників, переселенців, військових медиків. Арттерапія допомагає, нехай і тимчасово, відійти від тривожних та болючих спогадів, зосередитися на творчому процесі та знайти нові способи сприйняття та вираження своїх емоцій. Сам процес творчості має значно більше значення, ніж кінцевий результат.

Вільне вираження емоцій та відчуттів через мистецтво допомагає військовослужбовцям знайти внутрішню рівновагу і гармонію. Тому я хочу спробувати знайти грантові програми і подати заявку, щоб проводити такі заняття регулярно. Адже у Вінниці багато військовослужбовців проходять реабілітацію після лікування або протезування.

Мене у цьому підтримує чоловік – він служить і не з чужих слів знає, що хлопцям, які повертаються із жахів війни у мирне життя потрібні позитивні емоції й спілкування. Він із командою волонтерив ще з 2014-го, допомагаючи різним підрозділам ЗСУ. А з початком вторгнення – то і поготів. Також масштабно займались супроводом і підтримкою переселенців – зустріти, поселити на кілька днів, їжа, медичний огляд. А потім розселення по області, де знаходили тимчасове житло.

– Ваш чоловік повністю розділяє Ваше захоплення гончарством?  

– Ні (сміється), хоча пишається мною. Я Юрка довго переконувала щодо створення цього простору, бо він до цієї ідеї ставився як людина бізнесу. Але ми переконані, що після себе у цьому світі варто щось залишити. Ми відвідали багато країн і бачили такий синтез музеїв, крамниць та ресторанів. Коли людина сходила до музею, потім відпочила, перекусила, і знову пішла у виставкові зали. А виходячи з музею ти, як правило, йдеш через крамницю і щось купуєш на згадку. У моїй попередній майстерні я теж зробила такий куточок для відпочинку і перерви на каву з якимось смаколиками. Коли батьки приводять дітей на заняття, вони хочуть залишитися поспостерігати за ними. Є люди, яким просто цікаво дивитися, як хтось працює на гончарному колі – це така свого роду магія, яка діє як заспокійливе. А зараз це потрібно нам усім, бо під час війни усі ми перебуваємо у постійному стресі.

Власне, усі ці думки і лягли в ідею планування цього артпростору. Юра мене підтримав. Це все було ще до повномасштабної війни. Приміщення було майже побудоване, і ми планували відкритися влітку 2022-го. Але почалося вторгнення, у всіх стався той величезний провал і зупинилося все… Пізніше у нас відбулася сімейна нарада, щоб вирішити, що робити із недобудовою, де частина зовнішніх і внутрішніх робіт уже були завершені. Виходить, що приміщення простоювало – але ж вкладено було дуже багато ресурсів, зусиль і часу. Вирішили, що доробимо і відкриємося, бо у цей час, коли Україна відстоює незалежність, це важливо як ніколи.  

– То яка основна ідея артпростору «Етно Чари»?

– Популяризація Подільської кераміки і наших майстрів Вінницького регіону. Саме у цьому я бачу свою місію. Тому у нашій крамниці будуть представлені вироби винятково гончарів Вінниччини – це принципове питання. Бо косівських з Франківщини знають, опішнянських з Полтавщини теж, а я хочу промотувати наше Поділля, бо воно прекрасне і неповторне

У кав’ярні весь посуд також тільки подільських майстрів. Тут можна посмакувати чаєм та кавою. Будемо, до речі, робити й особливу каву на піску. А ще в майбутньому плануємо смаколики із сенсами. Наприклад, маючи посуд в стилі барської кераміки, будемо пропонувати яблуневий чай з яблуневим десертом, адже цей край славиться саме яблуками. Ще один осередок – село Адамівка, де цікавий розпис на білому тлі. І там у лісах біля села тримали вулики з бджолами. Відповідно, чай з медом і медовик на десерт. А Бубнівка, де чудові майстри, – це передусім макові коржі, тож відвідувачам запропонуємо десерт із маком. Починати ми будемо із цих трьох осередків, до кожного з яких вирішили додавати текстовий опис про історію гончарства цієї місцини, а далі будемо донасичувати меню. У цій же залі розташована зона майстерні: для групових занять і для індивідуальних.

Тут, власне, будуть проходити також різні майстер-класи. А відвідувачі кав’ярні зможуть спостерігати за процесом створення кераміки. На другому поверсі у нас виставкова зала із керамікою та килимами з моєї особистої колекції. Там же івент-простір, де можна проводити бізнесові або творчі якісь події. Приміщення відповідає усім вимогам для людей з інвалідністю: ліфт, обладнані вбиральні, пандуси біля входу у простір та виходу на терасу. Тут влітку я мрію проводити музичні вечори наших вінницьких виконавців. Запрошую усіх до нас на гостини – ми щиро раді гостям!

Простір «Етно Чари» працює щодня з 10:00 до 20:00 за адресою: вул. Магістратська, 52. Організація майстер-класів – за попереднім записом. Тел: 067 143 70 40.