Микола Лаврик (крайній ліворуч) провів у Донецькому аеропорту дві ротації, найбільший його біль – втрата побратимів.
- День пам’яті захисників Донецького аеропорту відзначають в Україні 20 січня.
- Дві ротації провів у ДАП могилівчанин Микола Лаврик.
- Що зберігає у пам’яті про захист аеропорту і чим займається нині, про це він розповів журналісту «20 хвилин»
Микола Лаврик боляче сприйняв події в Іловайську, у серпні 2014-го. Підлість росіян вразила до глибини душі. Кацапи надали для наших військових коридор, а коли ті почали виходити, відкрили вогонь… Чоловік не міг стерпіти такої несправедливості.
«Я пішов у військкомат і попросився на фронт, — розповів журналісту «20 хвилин» пан Микола. — Не знав, чи візьмуть, бо ж не хлопчик уже, за плечима тоді було майже 40. Щоправда, строкову відслужив раніше, знав, що таке армія. До речі, на строкову службу теж просився, бо не всіх брали».
«Приходьте завтра, — сказали йому у військкоматі. — Відправимо на навчання».
Надалі всі події в його житті розвивалися швидко, як у кіно.
«Змушувати нікого не будемо, підуть тільки добровольці»
Микола Лаврик провів дві ротації в ДАП: захищав і старий, і новий термінал аеропорту.
Перед тим він отримав військову спеціальність — оператор-навідник, заступник командира бойової машини БМП-2.
«Під час навчання постійно стежив за подіями на фронті і не раз задумувався: коли вже нарешті і ми візьмемо до рук зброю і вступимо у бій!», — говорить співрозмовник.
Цей момент не забарився.
«Я був у другій роті 93-ї бригади, — розповідає пан Микола. — Нас вишикували і сказали: третя рота йде на ДАП. Але їм після Іловайська потрібна доукомплектація. Підуть тільки ті, хто бажає. Змушувати нікого не будемо. Є добровольці? Я погодився. Спершу запитав, чи потрібен їм навідник-оператор? У відповідь почув: так, потрібен. Перейшов зі своєї другої у третю роту і ми відправилися у Піски».
За словами співрозмовника, у Пісках ночували у приміщенні школи. З самого ранку, коли ще було темно, вирушили у ДАП. Їхали на двох «бетеерах».
Співрозмовник уточнює, що ротація тривала переважно 10 днів, максимум два тижні. Його група заїхала 10 листопада, а назад поверталися 30 листопада.
«На паперах нас повернули раніше, але на війні ще й не таке буває», — пояснює кіборг.
За його словами, заїхали на новий термінал. Хоча мали міняти хлопців на старому. Через постійні обстріли добратися туди одразу не було можливості. Заїхали на новий, також під обстрілами. Вже звідти перебиралися на старий. Робили це вночі. І тільки тоді змінили хлопців з «Правого сектора».
Бої не припинялися. Особливо жорсткими вони були в кінці листопада. На поверхах перебували і наші військові, і «сєпари». Лаврик зі своїми хлопцями утримували другий і третій поверхи старого терміналу. Словами про все не розповісти. Та й не дуже про те хочеться згадувати кіборгу.
Про «попугайчиків» і віп-зону
Під час розмови з кіборгом дізнався, кого в ДАП називали «попугайчиками». За його словами, завезти продукти, воду і боєкомплекти можна було тільки на новий термінал. На старому вони потерпали і без води, і без їди. Каже, шукали банки з тушонкою, чи консервами. Бувало, знаходили, а вона уже прострелена, а значить, зіпсована, не можна їсти. Де знаходили? В одній з кімнат терміналу раніше знаходився склад. Там і шукали.
Пити дуже хотілося. Один з бійців 79-ї бригади, військові цього підрозділу перебували разом з побратимами з 93-ї, з каналізації зливав воду. Лікар давав пігулки, щоб її дезінфікувати, але це не допомагало.
«Я не міг і ковтка випити тієї коричневої вонючої рідини, говорить співрозмовник. Хлопці з «Правого сектора» залишили нам баночку з вітамінками. Вони кисленькі. Потримаєш пару пігулок в роті — і обманюєш себе, що ти вже напився води».
Вночі перебігали на новий термінал і так поповнювали свої запаси харчів, води і БК. Це було небезпечно. Це відкрита територія довжиною приблизно сто метрів.
«Тих, хто здійснював такі перебіжки, називали попугайчиками, — згадує кіборг. — Не знаю, чому так, але це слово знає кожен, хто воював в аеропорту. Я теж був не раз у ролі попугайчика».
Ще він запам’ятав віп-зал старого терміналу. Каже, там відповідна обстановка, шкіряні крісла. У центрі зали хлопці продовбали отвір, опустили драбину і це був лаз у підвал на випадок обстрілу. Можна було шукати сходи, але так швидше.
«Бабай» пішов у заручники у «сєпарів»
Військовий на позивний «Бабай» служив старшиною роти, де воював Микола Лаврик. Він був колоритною фігурою. Його знали і свої, і чужі. «Бабай» грузин за національністю.
Одного разу він став добровільним заручником «сепарів».
«Наше начальство домовилося, що «сєпари» дадуть можливість підвезти на старий термінал продукти, — розповідає пан Микола. — Але треба було комусь на той час стати заручником. «Бабай» погодився. Поки наш водій на Камазі здійснював рейс, старшина перебував під наглядом бандюків «Мотороли».
За кермом їхав водій на ім’я Василь. Поруч сидів озброєний «сєпар».
Після завершення операції старшина розповів, як «сєпари» агітували його перейти на їхню сторону. Вони ніяк не могли зрозуміти, чому грузин раптом воює за українців. Його пояснення не переконало бандюків. «Бабай» багато років проживає в Україні, тут його сім’я, це його земля і він захищає їх.
Запитую пана Миколу, чи знає він подальшу долю свого старшини. СЧоловік з радістю відповідає: «Ми бачилися з ним. Коли я з волонтерами їхав до хлопців під Покровськом, домовилися по дорозі зустрітися. «Бабай» проживає на Полтавщині. На зустріч приїхав не тільки він, а й ще один наш кіборг, у якого був позивний «Кабанчик». Вони, як і я, нині волонтерять, допомагають нашим захисникам на фронті».
Перший раз заходили з боєм, другий — з ганьбою
Другу ротацію Микола Лаврик провів на новому терміналі ДАП.
«Якщо перший раз ми заходили в аеропорт, як кажуть, з музикою, під обстріли, то другий це було так ганебно, що соромно згадувати».
Чоловік каже, що ту історію знає вся країна. Наше військове керівництво домовилося, що заїдемо через «сєпарський» блок-пост. Бандюки виставили нашим умови.
«Спочатку вони говорили, що ми маємо заїхати без жодної зброї, — говорить він. — Потім сказали, що можна тільки один ріжок з набоями до автомата. Вони перевіряли нашу машину. Робили це під направленою зброєю. У мене було два ріжки змотані ізолентою. І за пазухою мав ще декілька. У кишенях були гранати. Так само в інших хлопців».
Друга ротація тривала на новому терміналі з 15 по 30 грудня 2014.
Найбільше, про що згадує співрозмовник, навіть не про бої і не тяжкі умови під час захисту ДАП. Найбільше болить серце за вбитими побратимами. Тіла декого особисто виносив, зокрема, побратима з позивним «Спец».
Дотепер перед очима військовий на ім’я Олег з позивним «Кеня». Його тіло не вдалося забрати. Як не старалися, але обстановка не дозволила це зробити. Що робили з ним «сєпари», про це важко згадувати. Ще важче було спілкуватися з його батьками. Тіло сина їм вдалося забрати тільки у квітні місяці 2015-го, а загинув він ще 29 листопада 2014-го.
Друг нагадав про кіборгів
Після аеропорту Микола Лаврик воював на позиції «Зеніт». Вона розташована напроти ДАП. Його бойовий шлях обірвало важке поранення. У нього їх три —поранень.
Перший раз, каже, взагалі не вважає, що це була рана. Так, довелося деякий час бачити тільки на одне око, але нічого смертельного не сталося. Це було в аеропорту під час першої ротації. Другий раз потрапив під обстріл і осколок застряг у ребрі. Сталося це 1 лютого 2015-го.
«Третій раз викрутитися не вдалося, говорить Микола. Прилетіло на позиції «Зеніт». Перебило руку, ногу, сім місяців по госпіталях і — гембель».
У його рідному місті Могилів-Подільський є друг Олександр Сарабун. У свій час про нього розповідали не тільки вітчизняні ЗМІ. Після втрати ноги Олександр на протезі повернувся на фронт. Тоді він став першим, хто це зробив, тому до нього було стільки уваги. Олександр і Микола створили ГО «Патріоти України» і допомагають захисникам.
Як держава віддячила захисникам?
«Пенсії у нас невеликі, говорить пан Микола. У Саші трохи більша, ніж у мене. Але все одно не вистачає. Більшість коштів віддаємо на потреби хлопців на фронті. Підприємці допомагають не так активно, як раніше. Щоправда, є такі, які ніколи не відмовляють. Скільки б не заверталися до Петра Бровка, не відмовляє. Так само підтримує його родич Сергій Шевчук…»
На запитання, чи варта була оборона ДАП тих жертв, які зазнали наші військові під час боїв за аеропорт, кіборг без роздумів відповідає: «То був стратегічний об’єкт, значить, його варто було захищати, по-друге, це робили тільки добровольці. Інша справа, що обороною не завжди керували, як мало б бути. Але то вже тема іншої розмови».
Олександр Сарабун на своїй сторінці у Фейсбуці написав такі слова: «Коля, ти справжній кіборг!». Адресував їх своєму другові Миколі Лаврику.
Від себе додам: шана і повага відважному воїну.
Бої за ДАП тривали 242 дні
Оборона Донецького аеропорту тривала 242 дні з 26 травня 2014-го до 23 січня 2015 року.
Захисників аеропорту назвали кіборгами. Зробили це вороги.
Бетон і метал не витримував, а люди вистояли. Вони дійсно кіборги.