Світлана Щучак з донечкою Марійкою зустріли в себе вдома дітей зі Жмеринки: козенят показали, сиром пригостили / Фото Яни Сладковської
- На рідній Луганщині вони втратили все, про минуле залишилися тільки спогади.
- Їхня сім’я не змогла терпіти «русскій мір» — у 2015 році разом з дитиною перебралися на Вінниччину.
- Не просто складалося життя на новому місці. Про це дізналися під час розмови зі Світланою Щучак, так звати переселенку.
Кожної неділі Світлана Щучак продає у Жмеринці на ринку сири з козячого молока. Виготовляє їх на власній сироварні, загалом 20 видів. Продукція натуральна. У неї є постійні покупці. Саме вони роблять рекламу продукції переселенки.
Після знайомства з пані Світланою журналіст «20 хвилин» мав намір зосередити увагу на тому, як організувала бізнес. Аби поділилася секретами, як їй, гірничому інженеру шахти, вдалося перекваліфікуватися на сировара, хто допоміг в цьому, де брала кошти на придбання обладнання…
Розмова з нею вийшла за рамки бізнесу. Розповідаємо, про те, як людина вистояла і не зламалася у складній життєвій ситуації.
З будинку — в убогу хатину
У село Тартак, недалеко від Жмеринки, вони переїхали з рідного Красного Луча, місто перейменували на Кришталеве. Було це у 2015 році. Купили у жінки стару хатину, в якій давно ніхто не проживав. Город біля помешкання поріс деревами, бо ніхто його не обробляв.
У день приїзду пані Світлана сиділа на подвір’ї, дивилася на все це і не могла стримати сліз. Не сприймала нову реальність. Здавалося, що це сон, який ось-ось закінчиться.
— Я народилася і виросла у місті, ніколи не проживала у селі, тому для мене це було складне випробування призвичаїтися до нових обставин, — розповідає Світлана.
Відтоді минуло майже дев’ять років. Нині вона вже не плаче. Хоча клопотів не стало менше. Але вони інші. Тут, на новому місці, вона знайшла себе в іншій справі. Тут у них з чоловіком народилася друга дитина — донечка Марійка.
Послухайте розповідь жінки, яку війна вигнала з рідної домівки, з рідного міста. Вигнала у невідомість.
До 2015 року пані Світлана працювала на шахті у Красному Лучі У неї професія гірничого інженера-маркшейдера. Має 11 років стажу підземних робіт. А це — додаткова платня.
— Щоб ви розуміли, яку зарплату я втратила, скажу, що під час роботи отримувала за місяць понад 14 тисяч гривень, — говорить жінка. — Це було 10 років тому. Чоловік займався бізнесом, мав фірму з виготовлення корпусних меблів. Ми збудували будинок. І раптом в один момент все це втратили.
Жінка зізнається, що після окупації росіянами її рідного міста не могла там залишатися. Коли виїжджали, ключі від будинку залишила знайомій. Невдовзі дізналася, що та підтримує нову так звану владу. Що нині з будинком, не знає.
— Ні з ким не підтримую контакти у своєму місті», — каже співрозмовниця. — Село Тартак порадила колишня знайома вінничанка.
— У нас була можливість зупинитися або в селі біля Умані, або біля Жмеринки, — говорить Світлана. — Тартак обрали тому, що ближче до міста. Я міська жителька, тому розуміла, що дитині потрібен буде розвиток. У місті таких можливостей більше, ніж у селі. Від Тартака до Жмеринки, як кажуть, рукою подати. Хатини, що під Уманню, що тут, обидві убогі.
Зізнається, що дуже складно було сприйняти нову реальність, в якій опинилася.
— Знаю багатьох переселенців, які не змогли залишитися на новому місці, — продовжує пані Світлана. — Людям не вдалося призвичаїтися, звикнути до нових умов. Бо ці умови були гірші від тих, що мали в себе вдома. Це одна причина. Друга — відсутність роботи. Навіть якщо комусь вдалося знайти якийсь заробіток, то зарплату пропонували, як кажуть, смішну у порівнянні з тією, наприклад, яку платили у нас на шахтах. Шахт у нашому місті було багато.
Якби не чоловік, його вмілі руки, а найперше оптимізм, хтозна, як склалася б у подальшому доля цієї сім’ї переселенців.
Перше, що вони зробили, запитали власницю хатини у Тартаку, чи не погодиться вона отримати гроші за помешкання частинами.
— Дуже вдячні цій жінці, яка пішла нам назустріч, зрозуміла нашу ситуацію, і погодилася отримувати кошти за хату частинами, — каже пані Світлана. — Перша сума, яку ми їй заплатили, це було триста доларів. Решту виплачували поступово. Ми передбачали, що знайти роботу буде непросто, тому ощадливо витрачали кожну гривню.
Взяли заяву на роботу і… відмовили
Пані Світлана дуже хотіла влаштуватися на роботу за своєю спеціальністю гірничого інженера-маркшейдера. Дізналася, що недалеко від нового місця проживання є промислові два кар’єри. Один у Гнівані, другий — у селі Демидівка. Однак у цих колективах не знайшлося місця досвідченому фахівцю.
А ось чоловіка пообіцяли взяти електриком. Сказали писати заяву. Написав, заяву прийняли, а потім відмовилися взяти на роботу. Для них це стало ще одним розчаруванням і розумінням того, що знайти роботу буде непросто.
Залишалася надія на город. Але щоб на ньому щось вирощувати, треба було вирубати дерева, кущі, знищити бур’ян, а тоді підготувати ґрунт.
Жінка згадує, як після всього взялися вирощувати цибулю. Робили все вручну. Важка праця. Навіть пам’ятає, по якій ціні продали вирощений урожай цибулі. Каже, за кілограм покупці давали 3,5 гривні. Не той заробіток, на який сподівалися.
Чоловік налагодив роботу з перетяжки диванів. У нього, як уже згадували, є досвід у виготовленні меблів.
— Я вмію шити і ремонтувати одяг, колись мама навчила, — каже пані Світлана. — Тому займалася пошиттям нових обшивок для диванів. Робота непроста, але платили за неї копійки.
Чоловік шукав підробітки. Нині він має постійну роботу — працює електриком і токарем у Жмеринському лісгоспі. Всі зароблені кошти вони вкладали у ремонт будинку. Роботи чоловік виконував власноруч. Нині хатину не впізнати.
Неподалік від них пусткою стояла ще одна стара невелика хата площею 49 квадратів. Викупили її. Взяли тому, що там є 50 соток землі, а ще — вихід до річки. Дуже гарне місце.
Цей будиночок теж відремонтували і переробили під сироварню. Там пані Світлана готує сир з козячого молока. Чому саме за цю справу взялася жінка?
Почалося з молока для донечки
Сім років тому, у 2017-му, у сім’ї переселенців з’явилося поповнення — народилася донечка, яку назвали Марійкою. Перед тим купили кізоньку, аби дитина пила натуральне молоко.
— Ніколи раніше у нас не було кіз, — розповідає пані Світлана. — Тому я не знала, як до тварини підступитися. Щоб навчитися доїти, ходила, як кажуть, на майстер-клас до сусідки. Дотепер дякую їй за науку. Доглядати козу допомагав син. Він змалку любить тварин.
Коли проживали у Красному Лучі, купили для нього кроликів. Хлопчик сам їх доглядав. Одного разу у його «фермі» нараховувалося майже сорок кролів. Ще й біля курей встигав поратися.
— М’ясо і яйця купували шахтарі, — каже співрозмовниця. — Виручені кошти віддавали сину, бо ж це його робота. Він почувався фінансово незалежним від мами й тата ще під час навчання у школі.
Уже на новому місці, у Тартаку, коли пані Світлана перебувала при надії, в очікуванні пологів, і потім, у в лікарні, за кізоньку могла не хвилюватися. Син давав тварині раду.
— Пам’ятаю, після того, як мене виписали з лікарні, кожного ранку на столі було свіже молоко, — говорить пані Світлана. — Син старався для мами.
Потрібен доїльний апарат, новий холодильник
Нині у них 19 кіз. Щодня від них пані Світлана надоює приблизно 40 літрів молока. Далі переробляє його на сир. Каже, з десяти кілограмів молока виходить один кілограм сиру. Виготовляє декілька видів цієї продукції. Непросту науку опановувала спершу за допомогою Інтернету, потім їздила у Київ на курси. Наголошує, що треба постійно вчитися новій справі.
— Складно було на початку, — згадує співрозмовниця. — Знали б ви, скільки молока було зіпсовано у той час! Досить було глянути на нашого лабрадора. Він був схожий на колобка. Щодня йому згодовували те, що мало стати сиром, але ним не стало.
Та й тепер бувають ситуації, коли щось йде не так. Але це вже окремі випадки. Вони можуть залежати від перебоїв зі світлом.
Доглядати кіз нині допомагає Світлані донечка. У сина вже інші турботи. У свої сім років Марійка не тільки випасає тварин. Подає корми, відв’язує і прив’язує для доїння. Тим само пришвидшує роботу мами. У кізоньок гарне приміщення: пластикові вікна, для кожної тварини окреме стійло. Спорудив його чоловік Світлани. Прикро, що процес доїння розтягується в часі. Якби мали кращий доїльний апарат, доїли б швидше. У них тільки один доїльний апарат і той на одну тварину. Та ще й застарілий. Зі світлом питання вирішили: купили генератор, у разі потреби до нього підключають доїльний апарат
І холодильник новий потрібен. На все не вистачає коштів.
— Я писала проекти на грант, але не вдалося перемогти на конкурсі, — розповідає переселенка. — Хоча, здавалося, дотрималася всіх передбачених вимог. Це був проект для жінок-переселенок, які займаються сільським господарством. Буду ще писати.
Молочний туризм з фотосесією
Восени минулого року до Світлани Щучак звернулися представники однієї з міжнародних організацій з проханням прийняти у себе переселенців. Пропозиція звучала так: поділитися досвідом створення ферми, виробництва сиру, організувати дегустацію продукції, для охочих влаштувати фотосесію з кізоньками. Сказали, що можливо, дехто захоче придбати представлену продукцію.
Пані Світлана жінка відповідальна. Поцікавилася, скільки гостей треба чекати. Нарахували понад 25 осіб.
Екскурсією на ферму гості залишилися задоволені. Дехто приїхав разом з дітьми. Господарку вразило те, що діти навіть не знали, звідки береться молоко. Зате вони з неабияким задоволенням спілкувалися з тваринами. Цей приклад переконав її в тому, що такі екскурсії потрібні.
Наступного разу на ферму завітали дітки з Центру соціально-психологічної реабілітації разом з вихователями і волонтерами. Приїжджали на ферму дідусь, бабуся з внуком з Браїлова. Вони чи не найбільше вразили господарку ферми. Гості розповіли, що хлопчик дуже любить тварин. Пані Світлана це зрозуміла і без пояснення. Малий, як тільки побачив кізок, одразу подався до них на обору.
— Він ніяк не хотів стригтися, — говорила бабуся. — Погодився за умови, що повеземо його до вас на ферму і… купимо кізоньку. Малий навіть мотузку прихопив з собою. Бачить, як ми корову виводимо пастися, то сказав, що так козу приведе додому.
Гостини малого закінчилися слізьми. Ніякі слова його не втішали. Кізоньку йому не купили.
— Коли буде новий приплід, обов’язково подарую козеня цій дитині, — каже Світлана Щучак.
Пенсійних виплат добивається через суд
На початку нинішнього року, 3 січня, Світлана Щучак звернулася з позовом до Вінницького окружного адмінсуду. У такий спосіб добивається, щоб врахували їй стаж виконання підземних робіт. Такі роботи дають можливість не тільки отримати вищу пенсію. Законодавець передбачив швидший вихід на пенсію у порівнянні з тими, хто не працював на таких роботах підвищеної складності.
Проблеми виникли з документами. Вони на окупованій території.
Після переїзду жінка уже зазнала через це фінансових втрат. Починаючи з червня 2014-го, протягом року на шахті не платили зарплату. Сказали, що виплати «заморозили», обіцяли повернути їх пізніше. Через це у Центрі зайнятості їй нарахували 500 гривень виплат. Жінка ще раз уточнює, що в неї зарплата була понад 14 тисяч гривень
Пані Світлана ніяк не може зрозуміти, чому адмінсуд ніяк не розпочне розгляд її позову?