Гранатометник Олександр Войтюк на запитання дружини, де саме він на війні, відповідав улюбленою фразою: «Я в Україні». Він не любив фотографуватися, тому світлин з фронту залишилося небагато
- Ще одна дружина залишилася без чоловіка, а донька без батька.
- Згадуємо добровольця з Могилів-Подільського Олександра Войтюка.
- Волонтери і рідні просять підтримати петицію на присвоєння звання Героя полеглому воїну.
Олександр Войтюк помер у лікарні за три дні до свого 41-го дня народження. Вітати Олександра з іменинами дружина Олеся з донькою мала намір 15 серпня.
Як розповіла журналісту «20 хвилин» Олеся, у той день вона ще чула його голос по телефону. Розмова тривала недовго. Саша сказав, що вони на позиції, нема можливості говорити… Уже пізніше вона дізналася, що її чоловік з побратимами був на «нулі», на правому березі Дніпра на Херсонщині.
Від побратимів дружина Воїна почула ще одну страшну інформацію: після поранення Саша залишався на позиції ще майже дві години. Через постійні обстріли наші бійці не мали можливості добратися до нього, щоб надати допомогу та забрати з поля бою.
Зробити це вдалося 11 серпня 2024 року. Вона вірила, що в умовах стаціонару Сашу врятують. На жаль, наступного дня його серце зупинилося.
— Подзвонив командир Саші і сказав: «Тримайся, Саші уже нема», — розповідає жінка.
Категорично відмовився йти в СЗЧ
— Саша був дуже позитивною людиною, — згадує його дружина Олеся. — І до війни, і на війні він залишався усміхненим. Усмішка була, як кажуть, його візитівкою. Своєю енергією заряджав інших. Часто повторював фразу: все буде добре, не журися. Вірите, він не скаржився. Навіть у тих умовах, в яких йому доводилося перебувати, не жалівся, що тут все погано. Ми ж то здогадувалися, що там у них. Особливо, коли перебував на Донбасі, Херсонщині. Своїм настроєм він заспокоював не тільки хлопців, а й нас з донькою. Чули від нього, що все добре, і його слова передавалися нам.
Дружина не раз спілкувалася з побратимами чоловіка. Мала номери телефонів декого з них.
— Олесю, тобі в житті повезло з чоловіком, а нам — з побратимом, — не раз чула такі слова від тих, з ким служив Олександр. — Повір, що не всі такі надійні, як він.
Приємно було чути таке про чоловіка. Вона згадала випадок, коли Саша приїжджав у відпустку. Їхав у автобусі. Одному з пасажирів стало зле. Серед пасажирів не виявилося нікого з медиків. Войтюк надав першу допомогу.
Дружина слухала його і запитала, мовляв, ти ж не медик, як ти міг допомогти. «Нас добре вчили тактичної медицини», — відповів він. Свої знання підтвердив під час однієї розмови зі знайомими медсестрами. Олеся бачила їхню реакцію на розмову про тактичну медицину. «У тебе більше знань, як у нас», — запам’ятала слова однієї співрозмовниці.
Коли в Інтернеті стали поширювати інформацію про те, що військові самовільно залишають частину і йдуть, як кажуть, у СЗЧ, Олеся задумалася над тим, чи не міг би так само вчинити її чоловік. Вона зізнається, що пропонувала йому залишити частину і повернутися додому.
— Я готова носити передачі в тюрму, але буду знати, що ти живий, — сказала дружина.
Чоловік вислухав її до кінця, не перебивав, а тоді відповів: «Олесю, жоден з хлопців з мого взводу не зробив цього, а ти хочеш, щоб я так поступив?». А тоді додав уже переконливим голосом: «Не буде цього, не зроблю я такого, і не говори більше про це!».
Він дуже любив свою рідну землю, любив своє місто, любив бувати на Дністрі.
— Коли я запитувала його: «Саша, де ти зараз? Там дуже страшно? Скажи нам». Він усміхався, а тоді повторював свою фразу: «Я в Україні», — згадує розмову з чоловіком Олеся.
У живих залишилося семеро
Коли почалася війна, Олександр Войтюк пройшов комісію у військкоматі. Після того його відпустили додому і сказали чекати. А він не став чекати. Уже наступного дня після комісії пішов у ТрО. Потім його відправили на навчання. Набув військову спеціальність гранатометника. Починав у 120-й бригаді, продовжив службу у 123-й.
З його 255-го батальйону мало залишилося хлопців.
— Саша казав, що із 45-ти тих, з ким вчився на гранатометника, семеро знає живих, — говорить пані Олеся. — Тепер уже без нього шестеро, а може, ще менше…
Співрозмовниця згадує, яким важким було чекання у перші дні після того, як її чоловіка відправили на бойове завдання. Підрозділ Олександра знаходився тоді безвилазно на Донецькому напрямку.
— Тільки на 12-й день він вийшов на зв’язок, — говорить Олеся. — То були дуже важкі дні. Він пояснював, що в тому місці, де вони воювали, не було зони покриття мобільного зв’язку. На той час військові ще не використовували Старлінк. Потім п’ятеро побратимів домовилися, що по черзі будуть обдзвонювати рідних. Це були дзвінки на 10-15 секунд. Хтось один з них телефонував рідним усіх п’ятьох побратимів, казав пару слів, і ми від того почувалися щасливі. Такі обдзвони відбувалися один раз на тиждень. Так що ми пережили й такий період. Коли нарешті з’явився Старлінк, телефонні розмови відбувалися частіше.
Передача залишилася побратимам
Недавно до Олесі Войтюк приїжджали двоє побратимів її чоловіка. Вони родом з міста Бар. Каже, це чоловік з дружиною. Разом служать. Обоє знали її Олександра. Нині вони на реабілітації після поранення.
—Знаю знайомих чоловіка зі 120-ї, 123-ї бригади, — говорить співрозмовниця. — Один з них з позивним «Француз». Чому такий позивний? Бо цей чоловік до війни працював у Франції. Але як тільки росіяни зайшли на нашу землю, покинув роботу, забув про заробітки і повернувся додому. Сам він з Ізмаїла Одеської області. Всіх не стану називати, але ми підтримуємо контакти при першій можливості. Під час таких розмов щоразу дізнаюся щось нове про Сашу. Бо розмови не обходяться без згадок про нього.
Жінка каже, що побратими її чоловіка нині стали рідними для неї.
— Мені здається, ми з побратимами Саші тепер більше, ніж родина, — говорить Олеся.
Згадує, як напередодні загибелі чоловіка, вона поверталася з Вінниці. Возила передачу для чоловіка. Передавала її через знайомих, які поверталися на фронт. Придбала два спеціальні плащі. Вони покриті матеріалом, який не розпізнають тепловізійні пристрої. Традиційно поклала у передачу домашні харчі.
— Відколи чоловік пішов на війну, ми періодично допомагали йому і його хлопцям, — продовжує пані Олеся. — Купили тепловізор, автомобіль «Нива», генератор, шоломи. На жаль, цього разу Саша не отримав моєї передачі. Плащі залишилися хлопцям. Сказала, щоб усі його речі вони також залишили собі.
Волонтер подарував п’ять дронів
Провести Олександра Войтюка останньою земною дорогою прийшло багато людей. Незважаючи на те, що йому був майже 41 рік, зібралися однокласники. Як каже дружина, тільки двом з класу не вдалося приїхати, всі інші йшли у траурній процесії.
Пані Олеся розповіла про друга її чоловіка, волонтера Олександра Склярука. Каже, він після загибелі її чоловіка зібрав кошти на придбання чотирьох дронів. Передав їй після похорону. П’ятий дрон купив від себе. Сказав, щоб вони служили для побратимів, щоб ті могли помститися за Сашу.
Олеся передала подаровані безпілотними у 120-у, 123-у, 59-у бригаду.
Віддав своє життя за кожного з нас
Волонтерка Олеся Поліщук підготувала петицію на ім’я глави держави про присвоєння Олександру Войтюку звання Героя України. Каже, Олександр віддав своє життя за кожного з нас. Маємо пам’ятати про нього, про його участь у бойових діях, про його поранення й контузії.
Щоб гідно вшанувати пам’ять про Героя, не треба залишатися байдужим. Жінка просить підтримати петицію. Для цього не треба багато часу. Кожен голос стане даниною подяки нашому Герою.
Підтримати петицію просять також дружина полеглого військового і його донька.
Не будьмо байдужими, не залишаймося осторонь тих заходів, які прославляють наших захисників.
Вічна Пам’ять і вічна Слава Герою! Україна Переможе завдяки таким захисникам, як герой нашої розповіді Олександр Войтюк.