Юлія Панкевич на спомин про друга-односельчанина полеглого на фронті Олександра Смірнова збирає кошти для його побратимів з 59-ї бригади під час пішого маршруту з Вінниці до Кам'янця-Подільського /Фото Жмеринська газета.
- Юлія Панкевич вийшла з Вінниці і вже дійшла пішки до містечка Дунаївці на Хмельниччині.
- До кінцевої точки подорожі Кам’янця Подільського залишилося трохи більше 50 кілометрів, загалом її маршрут становитиме 252 кілометри.
- Журналіст «20 хвилин» розмовляв з мандрівницею по телефону, коли вона вийшла із села Маліївці, перед тим вона заблукала вночі.
- Про що ще дізнався під час спілкування?
Юлія Панкевич з Браїлова, її знають як активістку Української Волонтерської Служби. Приємна у спілкуванні, вона охоче розповіла про те, як і чому наважилася на таку мандрівку, кому присвятила її, а також про пригоди, без яких не обходиться в далекій дорозі.
У дорозі з 30 вересня
У подорож Юлія Панкевич вирушила 30 вересня. Розпочала її з Вінниці неспроста.
Вона долає шлях Camino Podoliko, цей маршрут ще називають «Шлях Святого Якова». Починається він з нашого міста, точніше, від католицького костелу на Соборній.
Компанію їй склала вінничанка Анна Зубко. Вона студентка педагогічного університету імені Коцюбинського. Щоправда, Анна пройшла тільки частину шляху, до Бара. Звідки повернулася на транспорті до Вінниці. Так задумала з самого початку подорожі.
Тим часом Юлія Панкевич продовжує долати дорогу. У неї за спиною уже майже 200 кілометрів. Таку відстань пройшла на час нашої розмови, 9 жовтня. У цей день, по обіді, вона вирушила з села Маліївці до міста Дунаївці. Звідти до Кам’янця-Подільського залишається трохи більше 50 кілометрів.
—Ми трохи затрималися у Браїлові, — розповідає пані Юлія. — Показала своїй супутниці Анні наше селище, побували у музеї поета-земляка Володимира Забаштанського. Переночували. Зрозуміло, що удвох було йти веселіше. Але у Барі Аня закінчила свій маршрут, як і планувала, і повернулася до Вінниці, а я пішла далі.
Ніч у наметі
Ночує мандрівниця здебільшого у знайомих, чи знайомих її друзів. Юлію знають багато людей, тому проблем з цим не виникає. Однак бувають непередбачувані обставини.
—На кордоні з Хмельницькою областю сталося так, що я змушена була провести ніч у наметі, — продовжує співрозмовниця. — Розклала намет недалеке від дороги, забралася у спальник і заснула.
Тоді ще не знала, що попереду на неї чекає ще одна пригода.
—Цієї ночі, з 8 на 9 жовтня, я заблукала в лісі, — розповідає мандрівниця, але говорить про це з усмішкою. — У тому місці, де мала зупинитися на ніч, щось не склалося у тих, у кого мала заночувати, і я вирішила дійти до наступної точки, де на мене чекали. Треба було добратися до уже згаданого села Маліїівці. Це недалеко від Дунаєвець. Там мене мали прийняти на ночівлю господарі «Зеленої садиби». Але ніч настала швидше, ніж я добралася до них»
Юлія каже, що йде по карті офлайн. «Дорога повела спочатку через поле, потім попід річку, я перейшла через неї, — говорить пані Юлія. — А далі… Далі швидко стемніло. Стало так темно, що я на два метра перед собою уже нічого не бачила. Збилася навіть з тієї стежки, якою перед тим крокувала. Просто стала топтатися на місці. Думаю, ого, мабуть, тут і доведеться ночувати».
Вона неодноразово намагалася додзвонитися до людей, які на неї чекали. Даремно! У тому місці не було мережі зв’язку. Ліс, річка, ніч, під ногами багнюка після дощу.
Але доля змилостивилася. Якимось дивом озвався телефон. Телефонували господарі «Зеленої садиби». Роз’яснили, куди їй варто йти далі, де звернути, щоб вибратися на дорогу. Потім вони вийшли назустріч і так провели до її до будинку.
—Такий квест буду пам’ятати довго, — каже, усміхаючись, співрозмовниця. —Страху, як такого, не було. Ні тоді, ні за інших обставин. Мене страшить тільки те, що не зможу зібрати заплановану суму коштів. Все інше не лякає.
Навіть собаки, яких вистачає у кожному селі. Здебільшого вони не прив’язані, а хвіртки у господарів відкриті.
З собакою у нас була пригода. У Северинівці, коли йшли удвох з Анною, до нас прибився пес. Спершу й уваги не звернули, що йде слідом. І так та собака подорожувала з нами аж до Бара. Там знайшла собі компанію і залишилася. Мабуть, зрозуміла, що у місті їй краще, ніж у селі, там і залишилася.
Про найбільші враження, донати і автографи на прапорі
—Що найбільше вражає в дорозі? — запитую Юлію Панкевич.
—Найбільше вражають наші люди, — каже вона. — Вони неймовірні. Багато тих, з ким спілкувалася, мають добрі і дуже добрі серця. Про них можу говорити довго і буду це робити надалі, згадуючи наші зустрічі. Люди вражають більше, ніж ті пам’ятки, які я знімаю під час подорожі.
Простих людей дивує те, що дівчина йде довгим маршрутом, аби зібрати грошей для військових, а тим часом ненажерливі злодюги обкрадають державу. Як сказала одна жінка, уже навіть сплять на доларах і вкриваються ними.
Це впливає на простих, чесних людей, вони справедливо запитують, чому мають ділитися своїми мізерними заробітками з пенсій чи зарплат у той час, коли інші не перестають красти і їх за це ніхто не карає. Правоохоронці, прокурори і суди створюють тільки видимість покарання.
—Під час таких розмов просила людей відділяти корупціонерів від наших захисників, — каже пані Юлія. — Маємо зробити все, аби наші хлопці живими повернулися додому, аби могли створювати сім’ї, виховувати дітей, відбудувати країну. Для цього треба донатити стільки, скільки може це зробити кожен з нас. А з корупціонерами розберемося після Перемоги. Думаю, військові в цьому допоможуть і тоді вже не буде такого, як нині.
—Ви стежите за донатами, які збираєте для 59-ї бригади? — запитую Юлію.
—Маємо зараз 38 тисяч гривень, це менше, ніж хотілося б, але що є, те є, це тільки половина грошей, за які можна купити Мавік, — говорить вона. — Я запланувала 250 тисяч гривень. Цифра відповідає відстані маршруту. Друзі бачать, що не дотягуємо до цієї цифри, тому повідомили мені, що долучаться до збору, планують розігрувати подарунки, ще щось придумають.
Мандрівниця має у своєму рюкзаку державний прапор. У кожному населеному пункті, через який проходить її маршрут, заходить до місцевого органу влади і просить залишити свій автограф. Передати знамено планує воїнам 59-ї бригади.
— У представників влади не прошу донати, мені незручно це робити, — каже Юлія. — Дехто догадливий, ділиться коштами.
На запитання, чи доводилося їй раніше подорожувати пішки на великі відстані, Юлія каже, ніколи такого не робила.
Згадує, як нинішнього літа була у Закарпатті у таборі вожатою , там ходили в походи в гори з дітьми. «Я була чи не єдина вожата, якій важко давалися такі походи, — говорить вона. — Один з маршрутів мав крутий підйом. Я на ньому разів десять зупинялася, щоб відхекатися. Мені радили вчасно робити вдих-видих. Під час того підйому все своє попереднє життя загадала. Коли вийшла на гору, подумала: ого, я так можу! Тоді у мене уперше з’явилася думка пройти якийсь шлях, під час такого походу зібрати кошти для наших воїнів».
Про Camino Podoliko раніше їй не доводилося чути. Коли прочитала і побачила, що цей шлях пролягає через її рідний Браїлів, одразу вирішила, що спробує пройти ним.
Під час детальнішого обдумування подорожі, з’явилася ідея присвятити її світлій пам’яті односельчанина, її гарного друга, хрещеного батька її сина Олександра Смірнова. Саша загинув 11 вересня 2024 року у бою на Покровському напрямку.
«У мене все краще за всіх»» – таким був його девіз
—Саша був неймовірною людиною, — розповідає Юлія Панкевич. — Ніколи ні в чому не бачив проблем. Він часто повторював фразу: «У мене все краще за всіх!». Це стало девізом його життя. Зате коли хтось інший стикався з негараздами, Саша був тією людиною, яка підставляла плече, аби допомогти, чи то ділом, чи просто словом. Це я відчула на собі. Саша допоміг мені вибратися зі складної життєвої ситуації. А ще він став хрещеним батьком мого сина.
Під час нинішньої подорожі до Юлії часто горнуться коти. Каже, навіть не знає, звідки вони з’являються.
—Ви знаєте, Саша любив котів і вони теж горнулися до нього, — продовжує розповідь співрозмовниця.
Юлія згадує, як він мріяв служити в армії. Перед призовом сталася прикра несподіванка — він зламав ногу, про яку армію могла йти мова.
—Саша навіть у гіпсі на нозі прийшов у військкомат, — каже Юлія. — Прийшов нагадати про себе і попередити, щоб після лікування його не забули призвати. Це було ще до окупації Криму.
Строкову службу служив у Києві, по закінченні підписав контракт і пішов в АТО. Потім повернувся, працював на різних роботах. У перший день великої війни пішов у військкомат. Служив у 59-й бригаді. На жаль, 11 вересня 2024 року його життя обірвалося у бою.
Коли Смірнов був на війні, Юлія організовувала збір коштів на придбання для його підрозділу приладу нічного бачення. Тепер вона знову збирає гроші для побратимів її земляка. Тільки Саші уже нема серед них. Але вона зберігає про нього світлу пам’ять. В тому числі цим мужнім вчинком — мандрівкою пішки на відстань 250 кілометрів. Він би пишався тим, що робить зараз Юлія.
Маршрут сертифікований Радою Європи
Загальна протяжність маршруту – 252 км. Camino Podolico поєднує 13 точок, які можна пройти за 12-14 днів. Унікальність маршруту полягає в тому, що він проходить вздовж мальовничих річок Південний Буг, Рів, національного парку Подільські товтри та населених пунктів, які розташовані на берегах приток Дністра – річки Смотрич, Тернава, Ушиця, Збруч.
Подільський маршрут проходить через такі населені пункти: Вінниця, Гнівань, Браїлів, Жмеринка, Северинівка, Бар, Ялтушків, Віньківці, Зіньків, Маліївці, Дунаївці, Маків, Кам’янець-Подільський та інші мальовничі містечка та села Поділля.
У 2023 році Подільський відрізок шляху офіційно прийняли до Європейської федерації Шляху святого Якова. Цей маршрут сертифікований Радою Європи як частина першого європейського культурного маршруту.
У майбутньому його планують сполучити з європейськими маршрутами.
Як підтримати волонтерку?
Реквізити
Монобанка @hello.judid
https://send.monobank.ua/jar/6mPzo6DQ6N
5375411222816147
Монобанка фонду КРИЛАТІ ЮА
https://send.monobank.ua/jar/6y3ox88D1j
Конверт в ПриватБанку
https://www.privat24.ua/send/dmck8
5168752108332613