Вчинок працівників Могилів-Подільського ТЦК обурив демобілізованих з фронту поранених воїнів / Фото зі сторінки Могилів-Подільського ТЦК
- Історія про те, як демобілізовані воїни з пораненнями стали на захист чоловіка, якого силоміць забрали у ТЦК.
- Чому вони це зробили і чим закінчився інцидент?
У Могилів-Подільському виник конфлікт між демобілізованими пораненими військовими і працівниками місцевого Територіального центру комплектації та соціальної підтримки. Здавалося б, ті, хто вже воював, мали б підтримати працівників ТЦК у проведенні мобілізації, а вони вчинили навпаки. Чому так?
До редакції звернувся демобілізований після поранення військовий на ім’я Анатолій. Говорив від імені організації «Наша справа», яку створили поранені захисники. Він попросив оприлюднити неприємний факт: про те, як ТЦК силою мобілізували одного з їхніх земляків. Уточнив, що раніше не були знайомі з цим чоловіком, якого схопили на вулиці «тецекашники».
Під час розмови декілька разів чоловік наголошував: він і його організація не проти мобілізації, навпаки, виступають за те, щоб люди йшли захищати країну, але ж не так проводити її, як у цьому конкретному випадку.
Перед тим, як розповісти історію, почуту від військового, коротка інформація про нього.
Пішов добровольцем з колегою з карного розшуку
На війну Анатолій пішов добровольцем на початку великої війни. Каже, уже 1 березня 2022-го був у військкоматі. До того працював у карному розшуку Могилів-Подільського відділення поліції.
— Пішли добровольцями удвох з колегою, — розповідає Анатолій. — До війни робочі місця були в одному кабінеті. Це для тих, хто дотепер упевнений, що «мєнти не воюють»…
— Я пішов у військкомат першого березня, а мій син Дмитро зробив це через тиждень, 7 березня, — продовжує співрозмовник. — Він дотепер на фронті. Воює у бригаді Морської піхоти. Думаю, робить це добре, бо нагороджений «Золотим хрестом» від Головнокомандувача ЗСУ Залужного.
Анатолій воював у 59-й бригаді імені Якова Гандзюка. Брав участь у боях на Донецькому напрямку, на Миколаївщині, зокрема, у Тернових Подах та Любомирівці. Там було справжнє пекло. 3 вересня 2022-го року дістав поранення. Дотепер носить в собі осколки.
Детально розповідаю про нього, щоб читач розумів, хто саме став на захист чоловіка, якого силою забрали на війну працівники Могилів-Подільського ТЦК.
Разом з Анатолієм у той день, 18 вересня, до ТЦК прийшло ще п’ятеро демобілізованих воїнів з їхньої організації. Намагалися з’ясувати, чому так несправедливо чинять «тецекашники»? Каже, спершу перед ними зачинили двері і не стали взагалі розмовляти.
— Коли йшли на війну, тоді двері не зачиняли, а відчиняли, і двері, і ворота, а тепер, виходить, ми вже не потрібні? — говорить чоловік. — Ми все одно добилися зустрічі. На розмову з нами вийшов заступник керівника ТЦК Олег Прокопович. Одразу почав говорити, що захищати країну обов’язок кожного. А ми хіба не так само стверджуємо? Тільки для чого ж ви ганьбите себе, а значить, усіх нас і весь процес мобілізації?
Кого ж захищали у той день демобілізовані воїни?
Велосипед лишився на дорозі, а хата відчинена
У середу 18 вересня у Могилів-Подільський ТЦК привезли чоловіка з села Садки, що недалеко від райцентру. Це був Микола Лавренюк, йому 35 років. Привезли в іномарці. Машина зупинилася у дворі ТЦК. Чоловік вийшов з неї у домашніх капцях, футболці і спортивних штанях. Крім паспорта, нічого іншого при собі не мав. Та й паспорт був не в нього. Його ще вдома відібрали несподівані «гості».
Ось так пізніше Микола розповідав про своє затримання батькам. Його мати Надія і батько Анатолій проживають в селі Кричанівка цього ж району. Микола з дружиною живе у селі Садки. Дружина нині на заробітках у Польщі. Він у той день збирав кукурудзу на городі біля хати. Під час перепочинку вирішив набрати води. Криниця біля будинку висохла, воду беруть з іншого колодязя в селі. Він сів на велосипед і поїхав по воду.
По дорозі біля нього зупинилася іномарка. З машини вийшли двоє чоловіків у військовій формі. Запитали документи. Не мав їх при собі. Йому сказали сідати в машину.
— А велосипед де залишу? — запитав їх Микола.
Каже, ті двоє у військовій формі підійшли до нього, взяли під руки і заштовхали у салон іномарки. Велосипед залишився на дорозі.
Сказали показати будинок, в якому проживає. Хотіли перевірити паспорт. Разом з чоловіком працівники ТЦК зайшли у хату. Коли показав паспорт, відібрали, а його знову під руки повели у машину. Навіть хату не дали зачинити на ключ.
Телефон теж відібрали. Під час поїздки попросив, щоб дали можливість подзвонити тещі. Сказав, що хата відчинена, що велосипед у центрі села на обочині дороги, попросив, щоб увечері корову прив’язала, коли повернеться з пасовища.
Теща захотіла говорити з кимось з тих, хто забрав її зятя. Він дав слухавку. Військовий пояснив, що перевірять дані її зятя і привезуть назад додому.
Це звучало, як насмішка, бо вони точно знали, що не для того везли його у військкомат. Навіть якби відпустили, не повезли б додому своєю машиною
Теща пана Миколи зателефонувала його матері й батькові. Ті хотіли з’ясувати, що сталося. Але телефон сина не відповідав.
Вони попросили знайомих допомогти розшукати сина і дізнатися, де він і що з ним. Так вийшли на демобілізованих з організації «Наша справа», зокрема, розмовляли зі згаданим вище Анатолієм.
Дають по 3000 за спійманого «раба»?
— Я і учасники нашої організації не проти мобілізації, — каже пан Анатолій. — Повторюю ще раз, ми за те, щоб люди йшли захищати країну. Так само, як ми пішли на початку війни. Але ж не такими методами треба мобілізувати людей, як це роблять деякі «офіцерішки» із ТЦК. Бо це ж ганьба! Як було не дати цьому чоловікові із села Садки зібрати речі, повідомити батьків, рідних? Замість цього заштовхали в машину і повезли. Ловлять, як рабів. Це ж не поодинокі випадки.
Співрозмовник каже, що чув, нібито «тецекашникам» за кожного з таких мобілізованих платять премію у 3000 гривень.
— Не буду стверджувати, що це справді так, бо не перевіряв, тому не знаю, але все може бути, гроші — завжди гарний стимул, — говорить Анатолій.
Під час розмови із заступником начальника ТЦК Олегом Прокоповичем, дізналися, що військовозобов’язаного Лавренюка у ТЦК нема. Пояснили, що його повезли у військову частину.
«Як так швидко сталося?» — запитав Анатолій. Йому відповіли: «Пройшов чоловік ВЛК і поїхав у частину».
Пізніше хлопець у розмові по телефону пояснював батькам, що огляд лікарів тривав не більше 20 хвилин. Журналіст «20 хвилин» розмовляв також з батьками примусово мобілізованого чоловіка. Ось що ще вони розповіли.
Він ніколи автомат не тримав у руках
Мати Миколи пані Надія переймається тим, що син був голодний. Каже, йому навіть не дали можливості поїсти, поки возили з одного міста в інше. Спершу привезли з села у Могилів-Подільський, там було не до харчування. Далі, за її словами, повезли в Житомир, але там його, чомусь, не прийняли. І вже звідти повезли аж у Миколаїв.
— Увечері, об 11-й годині 18 числа синові віддали телефон, і ми нарешті могли з ним поговорити, — каже жінка. — Дочка записала ту розмову. Син підтвердив, що його забрали з дому силою, а перед тим у селі так само запхали в машину. Не дали одягнутися, взяти хоча б якісь речі, як був у домашніх капцях, так у них і поїхав».
За словами співрозмовниці, 20 вересня, його вже одягли у військову форму. Сказав, що спочатку тиждень буде тренуватися в одній частині, а потім повезуть в іншу, там ще три тижні триватиме підготовка.
— Він ніколи не тримав у руках автомат, бо в армії не служив, визнаний непридатним до служби, — розповідає батько Анатолій. — Не мав військового квитка, тому й дані не оновлював. Але це не дає підстав ТЦК так несправедливо ставитися до людини. Хіба не можна було по-людськи все зробити?
Чоловік каже, що телефонував на гарячу лінію Міноборони. Там його вислухали і сказали, що захищати країну від ворога має кожен.
— Воно то так, але ж подивіться, кого вони хапають за руки? — говорить чоловік. — Ловлять таких, як наш Микола, за яких нема кому заступитися. Тим часом скільки здорових сидять вдома, роз’їжджають на дорогих іномарках, Їх, чомусь, ТЦК не пакує в машини.
Чоловік говорить, що сам би пішов замість сина.
— Я два роки відслужив у колишній радянській армії, знаю, як стріляти з автомата, маю інші військові навики, але мене вже не візьмуть, бо вік не той, — продовжує батько хлопця. — Дуже образливо, що до сина застосували силу. Так не повинно бути.
Написали заяву про викрадення сина
Батьки Миколи Лавренюка написали у поліцію заяву про викрадення. Вона датована 18 вересня 2024 року. Зробили це тоді, коли не знали, де син, а його мобільний не відповідав.
Через два дні, 20 вересня, по телефону у Могилів-Подільське відділення поліції цікавилися, що з їхньою заявою. Їм відповіли, що їхнє повідомлення про злочин не внесене ще до ЄРДР.
Зверталися до адвоката. Той відповів, що зможе зайнятися з’ясуванням ситуації тільки тоді, коли буде відкрите кримінальне провадження.
Батьки зрозуміли, що сподіватися на справедливість — марна справа.
Це означає, що такі випадки будуть повторюватися й надалі — чоловіків ловитимуть на вулицях і примусово доставлятимуть у ТЦК?
Кажуть, якщо ТЦК дозволено це робити, бо поліція на таке не реагує, то чого їм не повторювати таку практику?
Єдина надія у простих людей на те, що є ще суд Божий. Вони вірять, що зло буде неодмінно покаране. Покарання відчують і ті, хто чинить несправедливо по відношенню до інших.
Тим часом Миколі Лавренюку бажаємо швидше адаптуватися до нових умов і стати надійним захисником рідної землі.
— Ми вдячні незнайомим для нас людям, які заступилися за нас і за сина у цей непростий час, — кажуть батьки, маючи на увазі військових з ГО «Наша справа». — Не думали, що є такі люди, які можуть допомагати іншим і не брати за це грошей.